Синтаксис

 

Синтаксис описує завершальний рівень мовної структури, де реалізуються всі мовні засоби. До основних завдань функціонального аналізу синтаксичних явищ належать: виділення синтаксичних зв'язків та семантико-синтаксичних відношень, виділення елементарних синтаксичних одиниць і дослідження їх ускладнення. Сучасна синтаксична теорія розрізняє 3 основних аспекти вивчення синтаксичних одиниць: формально-синтаксичний, семантико-синтаксичний і комунікативний.

Предмет синтаксису

Термін походить від грецького "синтаксис", що означає побудова, зв'язок, з'єднання. Цей термін уперше вжитий у третьому столітті стоїками. Предмет синтаксису міняється. Предмет синтаксису в різні періоди розвитку науки про синтаксичну будову мови: стоїки досліджували логічні зміни висловлювань, тепер же предметом с. є синтаксичні одиниці та формально-синтаксичні зв'язки й семантико-синтаксичні відношення.

Синтаксичні одиниці

У сучасному українському мовознавстві поширене вчення про три синтаксичні одиниці: речення, словосполучення й мінімальну синтаксичну одиницю. Речення й словосполучення є конструкціями і мін. син. одиниця як компонент речення та словосполучення.

Речення – це основна син. одиниця й найбільша одиниця у сфері мови. Визначальною ознакою речення є предикативність, яка об'єднує категорії часу й модальності. Предикативність характеризує відношення змісту речення до дійсності, реальність чи нереальність, необхідність, можливість чи неможливість. Без предикативності немає речення. Речення є предикативною синтаксичною одиницею, яка виконує комунікативну функцію. У цьому плані речення протиставляється словосполученню (воно непредикативне й не виконує комунікативної функції). Речення може бути однокомпонентним, словосполучення проте складається з двох і більше компонентів. Пр.: Дощить. (речення) батько й мати (словосполучення), гарний день (словосполучення)

Мінімальна син. одиниця (МСО) не є конструкцією, вона є складником речень або словосполучень і виділяє їх на основні зв'язки. Пр.: Студент читав книжку.

Інтонація

Отже, є два ряди мін. син. одиниць, які належать відповідно до формально-синтаксичної та семантико-синтаксичної структури речення.

Формально-синтаксична структура – це синтаксичні зв'язки та виділювані на їх основі головні та другорядні члени речення.

Семантико-синтаксична структура речення – це семантико-синтаксичні відношення й виділювання на їх основі синтаксем, які позначають взаємовідношення предметів і явищ позамовної ситуації.

Речення – це основна синтаксична одиниця-конструкція, яка характеризується предикативністю. Предикативність являє собою граматично організоване поєднання слів (або слово) і має смислову та інтонаційну завершеність.

Словосполучення – це не предикативна синтаксична одиниця-конструкція, яка являє собою поєднання двох або більше повнозначних слів (чи словоформ) за допомогою підрядного або сурядного зв'язку та є складним найменуванням явищ дійсності. Пр.: зелене дерево (словосполучення: зелене – складне найменування, дерево – основний компонент).

Мінімальна синтаксична одиниця – це формально-синтаксичний компонент речення або словосполучення, що виділяється на основі формально-синтаксичного зв'язку (це член речення) чи семантико-синтаксичний компонент речення або словосполучення, що виділяється на основі семантико-синтаксичного відношення (це синтаксема).

Речення поділяється на просте та складне.

Просте – предикативна син. одиниця, що формується однією парою головних членів речення – підметом і присудком, або одним головним членом і співвідноситься із ситуацією мовлення. Воно складається з кількох син. пов'язаних форм слів чи з однієї форми слова. Пр.: Учні (форма називного відмінку) пишуть диктант (знахідний відмінок).

Складне речення – це син. одиниця, компонентами якої є предикативні одиниці

(прості речення), сполучені певним син. зв'язком. Типовими засобами вираження типових зв'язків син. відношень між предикативними частинами є сурядні чи підрядні сполучники та сполучні слова. Пр.: Заграв оркестр, і всі почали танцювати. (складне сурядне речення, сурядний сполучник і).

Просте речення є монопредикативним (у ньому зміст співвідноситься із ситуацією мовлення в цілому). Складне речення є поліпредикативним (у ньому зміст співвідноситься із ситуацією мовлення кожної предикативної частини окремо). Синтаксичні одиниці є одиницями мови і мовлення.

Елементарні і неелементарні (ускладнені) син. одиниці

Речення як основна син. одиниця може бути простим елементарним реченням і простим ускладненим (неелементарним) реченням, складним елементарним реченням і складним ускладненим (неелементарним) реченням.

1) З формально-син. погляду можна виділити два різновиди елементарних простих речень: власне формально-син. і розширений формально-синтаксичний.

a) Власне формально-синтаксичний різновид – це такі речення, структура яких формується лише з головних членів речення (підмет, присудок чи лише головний член речення), тобто з мінімуму того, щоб речення стало граматичною, синтаксично оформленою одиницею речення. Елементарні прості речення, які мають підмет і присудок, називаються двоскладними. Коли мають лише головний член речення, називаються односкладними.

b) Розширений формально-синтаксичний різновид елементарних простих речень – це такі речення, структура яких опосередковується семантико-синтаксичною структурою речення. Формально-синтаксичний мінімум включає в себе всі компоненти зумовлені семантико-синтаксичною валентністю предиката. Тобто ті компоненти, які роблять речення достатнім мінімальним повідомленням, незалежним від контексту. Пр.: Київ лежить на Дніпрі. (тут три необхідних компоненти) Наявність у реальному простому реченні компонентів не зумовлених валентністю предиката робить це речення ускладненим (неелементарним).

2) До ускладнених (неелементарних) простих речень належать речення з другорядними членами не зумовленими валентністю предиката. Пр.: Він послав телеграму. (елементарне просте речення)  Він послав телеграму вранці. (неелементарне просте речення)

3) З семантико-синтаксичного погляду виділяється

a) семантично елементарне просте речення, яке включає до свого складу залежні від предиката синтаксеми. Синтаксема – це мінімальна синтаксична одиниця, що виділяється на основі семантико-синтаксичних відношень, наприклад, суб'єкт, об'єкт, адресат дії й тому подібне. Предикати можуть бути без-, одно-, дво-, ... шестивалентними (максимально у сучасній укр. мові). Пр.: Дати книжку синові. Робітники відвезли контейнер замовникові катером з Одеси до Миколаєва. (Дієслівний предикат тут відкриває шість валентних позицій, які заповнюються шістьома іменниковими синтаксемами а саме суб'єктом, об'єктом, адресатом дії, вихідним пунктом руху та кінцевим пунктом руху. Це все необхідні компоненти, з цього випливає, що це речення є елементарним простим.)

b) У мові функціонує багато семантично неелементарних (ускладнених) речень з компонентами, які не вимагаються предикатом, зокрема атрибутивними й обставинними синтаксемами. Пр.: Високе (означення) дерево давно (обставина) засохло.

Складне речення, яке з формального боку має дві предикативні частини, поєднані сурядним, підрядним або безсполучниковим синтаксичним зв'язком. Напр.: Десь голос мій шукає моїх друзів, і хтось чужий кричить мене ай! (Л. Костенко) (предикативна частина – підмет і присудок, сполучник і – сурядний) Дівчина сховала листа, щоб ніхто не бачив. (сполучник щоб – підрядний) Він бачив, усі дивляться на нього. (безсполучниковий зв'язок)

Семантично-синтаксична структура визначається на основі семантико-синтаксичних відношень між двома предикативними частинами: складносурядне, складнопідрядне і безсполучникове складне речення. Пр. Від джерела аж до моря зомліє ріка, та над нею заметіль сонця шумить. (складносурядне речення, зі ставний сполучник та) Ще назва є, а села вже немає. (складносурядне речення, протиставний сполучник а) То ревматизм розбудить, то сон поганий. (складносурядне речення, розділовий сполучник то...то). Типовими для складнопідрядного речення є причинові речення. Пр.: Вона плаче, тому що неї важко. (причинове складнопідрядне р.) Теплий туман налив балку по самі винця, так що дерева потапали в ньому. (наслідкове складнопідрядне р.) Коли поетів буде як машин, вони вже не ходитимуть ногами. (умовне складнопідрядне р., питаємо За яких умов?) І тоді якась то легкість прийшла в дівоче серце, хоча і вона вирішила більше ніколи не думати про Марка. (допустове складнопідрядне р., питаємо незважаючи на що?)

Неелементарне (або ускладнене) складне речення – це складне речення, яке має 3 або більше предикативних частин поєднаних сурядним, підрядним або безсполучниковим зв‘язком. Пр. І хоч Меланія плакала, відчував, що вона піде, коли я піду.

Елементарне словосполучення складається тільки з двох мінімальних синтаксичних одиниць, поєднаних сурядним або підрядним зв'язком. Пр. батько і діти, зелене дерево, швидко бігти

Неелементарне словосполучення складається з трьох і більше мінімальних син. одиниць. Пр.: наш улюблений учитель, кам'яні стіни нового будинку

Мінімальна синтаксична одиниця

Елементарна – є з формально-синтаксичного боку окремим морфологічним або синтаксичним словом, що поєднується з іншими мінімальними синтаксичними одиницями і визначається на основі предикативного і підрядного зв'язків. Пр.: Студент читає книжку. Мінімальні син. одиниці – це фактично головні та другорядні члени речення, вони бувають прості (елементарні) і складні (неелементарні). Пр.: Робітник працює. (елем.) Робітник починає працювати (неелем., 3 син. одиниці)

Мінімальні елементарні формально-синтаксичні одиниці можуть бути семантично-елементарними синтаксемами (головні члени речення, вимагані предикативністю, присудком) і неелементарними (другорядні члени речення) синтаксемами. Порівняймо: Діти знайшли гриби. (всі синтаксеми тут елементарні, вони виражають елементарні значення) Діти знайшли його пораненим. (синтаксема його є неелементарною, вона складається з двох елементарних значень, значення об'єкта дії і значення носія стану, знайшла його – об'єкт дії)

Синтаксичні зв'язки

Словосполучення і речення складаються з двох і більше компонентів, сполучених певним синтаксичним зв'язком. Синтаксичний зв'язок – це формальний граматичний стосунок між компонентами синтаксичної одиниці, виражений мовними засобами. Синтаксичні зв'язки співвідносяться із семантико-синтаксичними відношеннями. Тому син. зв'язок належить до основних понять синтаксису.

Синтаксичні зв'язки сполучають:

  1. мінімальну син. одиницю з іншою мін. син. одиницею, пр.: писати диктант (це дві одиниці поєднані формальним зв'язком; опорна син. од. – писати, залежна син. од. – диктант – може міняти форму); веселий хлопець: хлопець (опорна), веселий (залежна), оба змінюють форму
  2. опорне елементарне словосполучення із залежною мін. син. одиницею в неелементарних словосполученнях типу: наша спеціалізована рада, нове районне керівництво (слова "наша" й "нове" - це залежні від сполучення мін. син. одиниці)
  3. просте речення з іншим простим реченням у складносурядному реченні
  4. опорну мін. син. одиницю в головній частині складнопідрядного речення з простим реченням у підрядній частині. Ідеться власне про прислівні складнопідрядні речення, у яких опорною мін. син. одиницею в головній частині виступає будь-який іменник, а підрядна частина підпорядковується цьому іменникові за допомогою сполучних слів: який, котрий, чий, що та ін. Пр.: Я дивився на сина (опорне слово), який стояв біля вікна. Опорне слово "син" тут пояснює ціле останнє речення; сполучне слово "який" виступає членом речення

Засоби вираження син. зв'язків:

Син. зв'язки мають у сучасній укр. мові такі засоби їх вираження:

  1. Закінчення
    1. відмінків іменників,
    2. відмінків, роду й числа прикметникових слів,
    3. особи, числа й роду дієслів: Пр. Начальник тремтить, пильно витирає хусткою піт.
  2. Сполуки прийменників із закінченням непрямих відмінків іменника. Пр.: Я виходив з дому при зорях.
  3. Сполучники та сполучні слова, пр.: Сократ усміхнувся, і (сполучник) Стратег побачив, що (сполучник) посмішка та була щирою, майже дружньою. (Юрій Мушкетик, ще живе) Згодом брат почав писати вірші (опорне слово), які (сполучне слово) мені дуже подобалися. (Валерій Шевчук)
  4. Порядок слів, який сигналізує напрямок син. зв'язку, вказуючи на залежність невалентних членів речення від підметово-присудкової основи речення або від опорного слова. Пр.: Три дівчини-студентки-агрономи йшли взимку по доріжці лісовій. (М. Рильський) (Компонент "взимку" залежить від підметово-присудкової основи з усіма її прислівниковими зв'язками. Це слово пояснює все речення.) Ходіння взимку по доріжці лісовій дуже подобається студенткам. (Компонент "взимку" залежить від опорного іменника "ходіння" та пояснює лише його, тобто, одне слово. "Дуже" також пояснює тільки одне слово.)
  5. Інтонація, яка сприяє вичленуванню потрібних конструкцій-висловлювань. Пр.: Жінки веселі коломийки співали. За допомогою інтонації, залежної від наміру мовця, можна виділити дві конструкції: або "жінки веселі", або "веселі коломийки". Крім того інтонація відіграє вирішальну роль при поєднанні сурядних частин у безсполучникових складносурядних реченнях. Пр.: Час майбутній – це пісня, час теперішній – потік буденності, час минулий – розповідь. Кома реалізує цю інтонацію.

 

Основні типи синтаксичних зв'язків: предикативні, підрядні (у реченні та словосполученні) та сурядні (у реченні та словосполученні).

Критерієм для розрізнення є напрямок син. залежності. При цьому двобічна залежність характерна для предикативного зв'язку, однобічна для підрядного зв'язку і відсутність залежності для сурядного зв'язку.

1) Предикативний зв'язок визначається формами слова. Пр.: Кінь підвів голову. У сурядному реченні з предикативною частиною в ролі підмета для вираження предикативного зв'язку використовуються сполучники або сполучні слова. Пр.: Йому показалось, що хтось стежить за ними. (Підрядне речення виконує роль підмета.)

2) Підрядний зв'язок виражається у простому реченні формами слова, у складнопідрядному реченні сполучниками й сполучними словами. Пр.: Появу перших віршів Голобородька привітала критика. Дожити корисне йому, щоб виглянути на своїх нащадків.

3) Сурядний зв'язок виражається в основному сурядними сполучниками, які з'єднують сурядні частини складносурядного речення, однорідні члени в простому реченні і словосполученні. Пр.: Сонце зайшло за хмару, і почався дощ. (Складносурядне речення, яке складається з двох простих.) батько і мати (сурядний сполучник "і"). Крім того сурядний зв'язок може виражатися безсполучниково. Пр.: Сонце зайшло за хмару, почався дощ. батько, мати.

ad 1) Предикативний зв'язок сполучає підмет і присудок, формуючи структурну основу простого двоскладного речення. Його специфіка полягає в тому, що сполучає два компоненти, які передбачають один одного. Формально-синтаксична монопредикативність простого речення протиставляється формально-синтаксичній поліпредикативності складного речення. Можна виділити такі основні диференційні ознаки предикативного зв'язку:

1.          взаємозалежність сполучуваних предикативним зв'язком компонентів, їх взаємозв'язок – двобічний зв'язок,

2.          обов‘язковість предикативного зв'язку полягає в тому, що дієслово-предикат вимагає, щоб підмет обов'язково мав форму називного відмінка, та підмет у свою чергу визначає граматичну форму присудка. Пр.: Студент іде.,

3.          закритість предикативного зв'язку – полягає в тому, що предикативний зв'язок сполучає тільки два компоненти. Пр.: Сапер помиляється тільки раз у житті.,

4.          реалізація предикативного зв'язку у формі координації між підметом і присудком.

ad 2) Підрядний зв'язок встановлюється між залежними й опорними компонентами в реченні та словосполученні. Він буває прислівним (у реченні та словосполученні, пр.: читати книжки) або детермінантним (тільки в реченні).

2a) Прислівний підрядний зв'язок (přívlastek, předmět + vedlejší věty od nich) реалізується в усіх синтаксичних одиницях-конструкціях, тобто, у простому реченні, у словосполученні, у складному реченні. Основна сфера функціонування прислівного зв'язку – просте речення та словосполучення. Пр.: Пекучий жаль обгорнув серце материнне. (пекучий жаль – підрядний прислівний зв'язок; жаль обгорнув – предикативний зв'язок, обгорнув серце – підрядний прислівний зв., серце материнне - підрядний прислівний зв.)  У складному реченні прислівний підрядний зв'язок повторює схему прислівних сполучень у простому реченні.

2b) Детермінантний підрядний зв'язок (příslovečná určení + vedlejší věty od nich) сполучає:

  1. детермінантні підрядні частини з головною частиною складнопідрядного речення. Пр.: Коли б це казали не батько, я міг би образитися. (останнє речення – головне, перше – підрядне часове, між обома реченнями – детермінантний зв'язок)
  2. Детермінантні члени речення – детермінанти з предикат. ядром, пр.: Герасим же всенький день на озері (детермінант) з будкою сидить (ядро).

Для підрядного зв'язку характерні такі диференційні ознаки:

  1. односпрямованість зв'язку, тобто однобічна залежність одного компонента від іншого
  2. закритість – підрядний зв'язок так само, як і предикативний сполучає тільки два компоненти
  3. наявність трьох форм зв'язку: узгодження, керування, прилягання.

ad 3) Сурядний зв'язок характеризується такими диференційними ознаками:

  1. відсутність залежності – рівноправність сполучуваних компонентів. Основним засобом поєднання рівноправних компонентів у складному реченні і словосполученні є сурядні сполучники. Напр.: Син грав на скрипці, і батько слухав. (два простих речення, складносурядне речення, сполучник "і") Самко вірив у свої довгі та швидкі ноги. (просте речення, у ньому сурядне словосполучення, сполучник "та" поєднує 2 компоненти)
  2. Відкритість/закритість зв'язку: Відкритий сурядний зв'язок сполучає необмежену кількість компонентів, а закритий – тільки два. Пр.: Ішов, а на зустріч велетенські автомашини мчали з ревом, в автомашинах – солдатів повно, до кожної – гармата причеплена. (складносурядне речення, відкритий сурядний зв'язок) Він придавив пальцями щоки, але теж ніякого болю не було. (2 компоненти, сполучник "але", закритий сурядний зв'язок).

Відкритий і закритий типи співвідносяться (корелюють) з різними семантико-синтаксичними відношеннями: відкритий з єднальними (slučovací: a, i, ani...ani) та розділовими (vylučovací: buď...anebo, nebo, či), закритий із зіставно-протиставними (odporovací: ale, zato, avšak) та градаційними (stupňovací).

Відкритий сурядний зв'язок реалізується за допомогою сполучників єднальних (і/й, та), безсполучниково та розділових сполучників (або, чи, або-або, чи-чи, то-то, не то-не то, чи то-чи то). Пр.: І зброя, і боєприпаси, і їжа, і останні краплини води були тут. Помовчав князь, гнів у нього поволі спав. (безсполучниково, тільки за допомогою інтонації, коми) Петро спав, або (розділовий сурядний сполучний) читав книжку. Це сказав не то Микола, не то Василь, не то Григорій. (розділові сурядні сполучники)

Закритий сурядний зв'язок (тільки 2 компоненти) реалізується лише за допомогою сполучників а саме: зіставно-протиставних ("але", "а", "та" у значенні "а", "проте", "однак", "зате") і градаційних (як-так, як-так і, не тільки-а й, не тільки-але й, якщо не-то, не стільки-скільки). Пр.: Бабуся плакала, а дідусь сміявся. (зі ставний сполучник "а") Мої товариші заздрили мені, але мене це не тішило. (протиставний сполучник "але") Славута хотів заперечити, та Ігор заступив брови. (протиставний сполучник "та", можна замість "але") Хлопчик не тільки добре писав і читав, але й добре малював. (градаційний сполучник не "тільки-але й")

4) Незалежна конструкція протиставляється координації, яка встановлюється між підметом і присудком (існує взаємозалежний зв'язок).

Неосновні типи синтаксичних зв'язків:

  1. Недиференцьований синтаксичний зв'язок характерний для більшості різновидів безсполучникового складного речення. Пр.: Зі мною ти ходиш даремно, ти й так невидимка для мене. (2 простих речення) У цьому складному реченні нейтралізується протиставлення підрядного та сурядного зв'язків. Це стосується безсполучникових складносурядних речень відкритої структури.
  2. Подвійний синтаксичний зв'язок реалізується у простому ускладненому реченні, в якому підмет перебуває у подвійному синтаксичному зв'язку з двома компонентами складного присудка. Перший компонент виражений особовими формами повнозначного дієслова, а другий – (діє)прикметниками. Пр.: Увечері сонце до дому повернулося таке втомлене. (Сонце – втомлене, сонце – повернулося). Крім того подвійний син. зв'язок може встановлюватися між знахідним, придієслівним відмінком іменників і напівпредикативним прикметником. Пр.: Хоче все в ній бачити гарним. ("все" сполучається підрядним зв'язком з опорним дієсловом "бачити" виконуючи роль додатка; з другого боку перебуває в напівпредикативному зв'язку з прикметником "гарним" виконуючи роль вторинного підмета щодо вторинного присудка "гарним")

 

Форми синтаксичного зв'язку:

1) Координація – це форма предикативного зв'язку, яка поєднує підмет і присудок у двоскладному простому реченні. Залежність підмета від присудка полягає у тому, що присудок вимагає підмет у формі називного відмінка. Залежність присудка від підмета – способи узгодження, при якому залежний присудок уподібнюється опорному компоненту присудка  у формі роду, числа й особи. Пр.: Оля й Ліда прийшли до лісу. Специфічним родом координації є поєднання кличного відмінка у функції підмета й форми наказового способу. Пр.: Окам’янійте, статуї античні! (кличний відмінок у функції підмета, присудок "окам’янійте" у формі 2-ї особи наказового способу вимагає, щоб підмет "статуї" був у формі кличного відмінка й вимагає, щоб присудок уподібнювався до нього формою множини)

2) Керування (řízenost, rekce) – це форма підрядного зв'язку, при якому опорне (головне) слово із семантикою дії, процесу, стану із значенням власне ознаки вимагає залежного слова (переважно іменника) у певній відмінковій та прийменниково-відмінковій формі (опорне слово – дієслово). Керування на відміну від інших форм підрядного зв'язку (узгодження й прилягання) характеризується тіснішим поляганням опорного й залежного слів, тому що обумовлюється (podmiňuje se) семантично передбачуваного валентністю опорного (головного) слова. Різновиди керування можна виділяти за вираженням опорного або залежного компонентів.

Виділяємо такі види керування (за морф. формами – за опорним словом):

  1. дієслівне (викопав яму, цікавиться поезією),
  2. іменникове (читання книжок, опорний компонент – іменник "читання"),
  3. прикметникове (властивий мові, небезпечні для життя),
  4. керування слів категорії стану (чутно голоси)

Керування за формою опорного компонента:

  1. власне відмінкове (безпосереднє), пр.: відремонтував будинок, подарував батькам вазу (подарував – батькам, подарував – вазу),
  2. прийменниково-відмінкове (опосередковане), пр.: написати на ворота, звертання до громадян.

Опорне слово може мати будь-яку форму, і вибір форми залежного компонента зумовлюється опорним словом, пр.: писати диктант, пишу диктант, писали диктант...

За ступенем вияву необхідності поєднання опорного слова із залежним словом розрізняють сильне та слабке керування.

Під сильним керуванням розуміється великий ступінь обов'язковості залежного слова для опорного, між якими встановлюється тісний зв'язок і відповідні семантико-синтаксичні відношення. Типовим випадком сильного керування є таке, при якому у ролі опорного компонента виступає прямо перехідне дієслово й у ролі залежного компонента – іменник у формі знахідного відмінка без прийменника, що позначає предмет, на який спрямована дія. Пр.: косити траву, співати пісні, писати диктант.

Під слабким керуванням (vše kromě přímého objektu) розуміється менша обов'язковість залежного слова від опорного, між якими встановлюються менш тісний зв'язок і відповідні семантико-синтаксичні відношення. Пр.: Сусід зорав город трактором. (зорав город – сильне керування, зорав трактором – слабке керування) У сучасному мовознавстві переважає думка, що не кожне сполучення відмінкової або прийменниково-відмінкової форми з опорним компонентом може вважатися керуванням. Керованими формами слід уважати тільки форми зумовлені валентністю опорного слова. (!!!) Передвісником такого вузького розуміння поняття керування був відомий укр. лінгвіст Олександр Потебня (1835-1891), який майже 130 років назад писав: "Щоб поняття керування не перейшло в туман, потрібно розуміти під ним тільки такі випадки, коли відмінок додатка визначається формальним значенням доповнюваного. Пр.: знахідний прямого об'єкта при активному дієслові, відмінок із прийменником при префіксованому дієслові. Якщо доповнюване саме по собі не вказує на відмінок додатка, то про керування не може йтися. Іншими словами, зв'язок між доповнюваним і додатком може бути найтісніший і більш віддалений." (О.О.Потебня: Из записок по русской грамматике. Москва 1998)

Керування найбільш властиве дієсловам. Вони можуть керувати одним словом, двома (Віддав борг сусідові.), трьома (Поїхав поїздом з Оломоуця до Острави.), чотирма компонентами (Перенесла вазони матері з тераси до кімнати.), п'ятьома (Перевезли контейнери сусідові літаком з Києва до Праги.) При цьому позицію залежного компонента можуть займати форми як інфінітив (Любила співати.). За критерієм сили керування найцентральнішу позицію займає знахідний відмінок об'єкта та його функціональні еквіваленти. Давальний відмінок адресата та його функціональні еквіваленти займають проміжне місце між центральними й периферними відмінками та прийменнико-відмінковими формами. Пр.: Школа заслала запрошення батькам поштою. (Із залежних компонентів найсильніше керування знайти можна між "заслала – запрошення", слабше між "заслала – батькам" и найслабше між "заслала – поштою".)

Від керованих другорядних членів слід відрізняти некеровані прислівні другорядні члени речення, які також виражені відмінковими або відмінково-прийменниковими формами, але не передбачаються валентністю керуючих слів. Пр.: Розбудили мене солові на світанку. (П. Осечук) (2 залежних компоненти: "мене" та "на світанку")

Керування також позбавлені детермінантні члени речення, які непоєднані з жодним словом, а детермінують, поширюють граматичну основу (підмет + присудок) в цілому. Вони виражають обставинні відношення і стоять, як правило, на початку речення. Пр. У народі про одного йшли (присудок) легенди (підмет), про іншого легенди теж ішли. ("у народі" – залежний компонент-детермінант, який є ніби зовнішнім компонентом щодо внутрішньо об'єднаних головних і прислівних другорядних членів речення)

Узгодження (shoda, kongruence) – це така форма син. зв'язку, при якому вибір грам. форм залежного компонента обумовлюється грам. формами опорного компонента. Типовим виявом є узгодження прикметника з іменником, форми відмінка, числа, роду якого прикметник дублює. Пр. узгодження: молода жінка (називний відмінок), молодих жінок (родовий відмінок). Якщо керування залежить від лексико-граматичної природи опорного слова, то узгодження базується на граматичній формі опорного слова. Узгодження грам. форм передаються відповідними закінченнями. Узгодження може бути повним, або неповним. У повному узгодженні залежний компонент уподібнюється до головного у відмінку, числі та роді. У неповному узгодженні залежний компонент уподібнюється до головного не в усіх грам. категоріях. Пр.: село Пржеров (узгодження в числі та відмінку, але не в роді), село Долани (узгодження тільки у відмінку). Залежне слово поєднуючись з іменником може бути власним прикметником (гарний день), займенниковим прикметником (моя сестра – присвійний займенник "моя"), дієприкметником (виконане завдання), порядковим прикметником (перший клас).

У кількісно-іменних словосполученнях з числівниками типу п'ять, шість, багато,... узгодження відбувається лише у родовому, давальному, орудному та місцевому відмінках. Пр.: шести учнів (род.), шести учням (дав.), шістьма учнями (оруд.), на шести учнях (місць.). Проте у називному та знахідному відмінках реалізується керування (шість учнів, багато учнів). Узгоджені слова є типовим засобом для вираження другорядного члена речення, який називаємо означенням (přívlastek, atribut).

Прилягання (přimykání, adjunkce) – це форма підрядного зв'язку, при якому слово або грам. основа речення не вимагає, щоб у залежного слова була певна грам. форма. При приляганні залежне слово не зумовлюється лексико-граматичною природою опорного слова (як при керуванні) або граматичною формою опорного слова (як при узгодженні), а поєднується з опорним головним словом або грам. основою речення за змістом. Типовими формами залежних слів при приляганні є дієприслівники та прислівники. Пр. незручно (прислівник) кінь стоїть, Андрійко село оббіжить, вернеться червоний, сміючись, пустуючи (hrát si) (дієприслівники). (М.Вовчок)

Прилягання можна диференціювати за грам. особливостями опорного та залежного компонентів.

За грам. особливостями опорного компонента розрізняють:

  1. Прислівне прилягання (rozvíjí jen nějaký jeden větný člen) – залежне слово підпорядковується іншому слову. Воно буває:
    1. придієслівне (весело сміявся, гарно малював),
    2. приіменникове (прогулянка вдень),
    3. прикметникове (дуже гарний, надзвичайно корисний),
    4. придієприслівникове (радісно посміхаючись, добре знаючи).
  2. При приреченнєвому приляганні (rozvíjí základní skladebnou dvojici anebo hlavní člen věty jednočlenné) залежне слово підпорядковується підмету і присудку в двоскладному реченні або головному членові односкладного речення. Пр.: Уранці (прислівник) починаються (присудок) заняття (підмет). (приреченнєве прилягання) Постійно дощить. (односкладне речення, залежний компонент – "постійно")

Відповідно до форми залежного слова виділяють прилягання:

  1. прислівникове (модно одягатися, допомога вчасно),
  2. дієприслівникове (повечерявши, діти пішли спати),
  3. інфінітивне (Батько поїхав косити траву.), - přísl. určení účelu
  4. відмінкове (Думками вона була з ним.),
  5. прийменниково-відмінкове (До п'ятниці він був хворий.)

Другорядні члени речення, поєднані способом речення, виражають:

 

Семантико-синтаксичні відношення відображають стосунки між предикатами та явищами позамовної дійсності, указують на смислові стосунки між синтаксичними одиницями, поєднаними певним синтаксичним зв'язком. Насамперед розрізняють: 

Семантико-синтаксичні відношення у простому елементарному, простому ускладненому, складнопідрядному і складносурядному реченнях:

1) У простому елементарному з семантичного погляду реченні семантико-синтаксичні відношення спрямовані від залежного до опорного компонента вираженого дієслівним присудком. У цьому можна виділити лише субстанціальні семантико-синтаксичні відношення, які передають значення предметності, а саме:

  1. суб'єктні (Він підійшов до неї, обняв її й поцілував.),
  2. об'єктні (Витер рукавом піт і сумно похилів голову.),
  3. адресатні (Він подарував їй автомобіль.),
  4. інструментальні (Учень написав диктант ручкою.),
  5. локативні відношення (місця й напрямку дії, пр.: Він заночував у селі. – де? Він пішов до клубу. – куди?)

2) У простому ускладненому реченні можна виділити

2a) вторинні предикатні адвербіальні (цільові, часові, причинові, допустові та інші) відношення, які є тотожними з первинними предикатними адвербіальними відношеннями у складнопідрядному реченні. У простому ускладненому реченні їх виражають детермінанти, утворені внаслідок згортання підрядної частини складнопідрядного речення. Порівняймо: Оленка не була в школі, тому що хворіла. (складнопідрядне речення, причина – "хворіти") Оленка не була в школі через хворобу. (просте ускладнене речення, "через хворобу" – це предикативне відношення причиновості) У простому ускладненому реченні досить поширеним є також

2b) атрибутивні вторинні предикатні семантико-синтаксичні відношення. Пр.: Молоді жінки купалися в річці. Осідлані коні бігали самі по степу. (атрибутивне вторинне предикатне сем.-син. відношення)

3) У складнопідрядному реченні існують два типи семантико-синтаксичних відношень: адвербіальні (обставинні) та атрибутивні (означальні).

3a) Адвербіальні відношення (часові, причинові, цільові, умовні, допустові), пр.: Коли ж знову зібратися докупи недобитку половецького війська, великий плач знявся над таборовищем. (складнопідрядне речення адвербіальне часове) Я не хочу розказувати далі, бо всі зусилля мої повернути його на вартий шлях ні до чого не привели. (складнопідрядне речення адвербіальне причинове) Піде рано-вранці, щоб налитий росою не оббивався (otloukat se) крихкий колос. (складнопідрядне речення адвербіальне мети) Як не буде птахів, то й людське серце стане червивим. (складнопідрядне речення адвербіальне умовне) І хто б там що кому не говорив, а згине зло, і правда переможе. (складнопідрядне речення адвербіальне допустове)

3b) Атрибутивні відношення, пр.: Віддайте мені мову, якою мій народ мене благословив. (атрибутивне складнопідрядне речення, яке відноситься до "мова")

4) У складносурядному реченні є такі типи семантико-синтаксичних відношень:

 

Словосполучення – це синтаксична конструкція, утворена з двох чи більше повнозначних слів, поєднаних підрядним або сурядним зв'язком (любити дітей, батьки й діти). Між словосполученням і реченням існують істотні відмінності. Словосполучення – це мінімальна номінативна одиниця, а речення – комунікативна. Словосполучення характеризується інтонацією називання й речення інтонацією повідомлення. Реченням може виступати й один повнозначний компонент. Словосполучення складається як мінімум з двох. У реченні реалізуються три головних типи синтаксичного зв'язку – предикативний, підрядний та сурядний. У словосполученні лише підрядний та сурядний зв'язки. Однак не всі словосполучення слів у реченні є синтаксичними словосполученнями. Зокрема, не є словосполученнями предикативне ядро речення (ліс шумить), аналітичні форми прикметників і дієслів (більше значущий, буду писати), синтаксично нерозкладні конструкції та фразеологізми (Кривий Ріг, гарбуза дати). Отже, синтаксичні словосполучення – це вільні словосполучення, що утворюються щоразу за новими моделями, членуються на окремі слова, які за необхідності завжди можна замінити іншими (зелений ліс, зелений гай, жовтий ліс).

1) Типи синтаксичного зв'язку у підрядному та сурядному словосполученні:

У сучасному українському мовознавстві утверджується погляд, згідно з яким виділяють підрядні й сурядні словосполучення.

1a) У підрядному словосполученні реалізуються всі форми підрядного зв'язку: узгодження, керування та прилягання.

1b) Компоненти сурядного словосполучення поєднуються єднальними, зіставно-протиставними та розділовими сполучниками, а також безсполучниково. Є типи зв'язку, і є форми зв'язку (реалізація).

2) Типи синтаксичного словосполучення за будовою діляться на прості та складні. 2a) Прості словосполучення складаються переважно з двох повнозначних слів, поєднаних підрядним чи сурядним зв'язком (високий будинок, виконані завдання, зошит учня, уважно слухати, брат і сестра, сміятись і радити). У таких словосполученнях синтаксичний зв'язок застосовується один раз (батько і мати). До простих належать також словосполучення з компонентами-фразеологізмами (звичка пекти раки – hořet studem, жити душа в душу – žít v souladu, любив тримати камінь за пазухою – měl rád být ve střehu), а також словосполучення поширені компонентами, що на рівні речення є складними присудками (Увечері почало дощити. Тоді хотіли працювати.) Отже, основним принципом для виділення простого словосполучення є принцип його неподільності на мінімальні зразки в тому разі, коли воно складається з двох або більше слів.

2b) Складне словосполучення утворюється з трьох або більше повнозначних слів і може бути розкладене на кілька простих словосполучень. Просте словосполучення і залежне від нього слово (густий дубовий ліс: "дубовий ліс" – це просте словосполучення, "густий" – залежне слово; глибоке синє озеро, джерельна цілющева вода). Головне слово і залежне від нього словосполучення (достойний кращої долі; читати цікаву книжку; школа верхової їзди). У складних словосполученнях не рідко поєднуються сурядні й підрядні словосполучення. При цьому базовим можуть бути як сурядні, так і підрядні конструкції. Приклади: спогади дідів і батьків (спогади д. + б. – це підрядне словосполучення, д. + б. – це сурядне словосполучення), стогін моря й вітру (дтто), поезії та пісні поета (поезії та пісні – це базове сурядне словосполучення, поета – це залежний компонент у підрядному зв'язку), розуми та спогади вчителя (розуми та спогади – це базове сурядне словосполучення, вчителя – це залежний компонент у підрядному зв'язку).

1a) Типи підрядних словосполучень за морфологічним вираженням головного слова:

Найдоцільніше (nejúčelněji) виділяти типи словосполучень з огляду на морфологічну природу головного слова.

Семантико-синтаксичні відношення у словосполученні

1b) Сурядне словосполучення

Основними типами семантико-синтаксичних відношень у них є:

Ці відношення ґрунтуються на семантико-синтаксичних відношеннях складносурядного речення, є похідні від нього.

1a) Підрядні словосполучення

У їх межах виділяють 3 типи семантико-синтаксичних відношень:

У сурядному і підрядному словосполученнях існують різні типи семантико-синтаксичних відношень.

 

Речення як основна синтаксична одиниця

Природа речення

Речення можна визначити як предикативну синтаксичну одиницю, яка є мовним знаком ситуації або взаємно пов'язаних ситуацій, вказує на стосунок до дійсності й до повідомлюваного. Воно характеризується синтаксичними зв'язками та семантико-синтаксичними відношеннями й виступає мінімальною відносно завершеною одиницею спілкування та вираження думки.

Речення класифікують за будовою на просте та складне.

За характером предикативних відношень речення можна поділити на стверджувальні та заперечні.

За метою висловлювання воно може бути розповідним, питальним і спонукальним.

В усному мовленні невід'ємною рисою речення є інтонація.

У сучасному українському мовознавстві розрізняють 3 основних аспекти речення: формально-синтаксичний, семантико-синтаксичний і комунікативний.

 

І. Формально-синтаксична мовна одиниця

Формально-синтаксичний аспект є одним з основних аспектів спрямованих у мову, його ядро становлять синтаксичні зв'язки й виділювані на їх основі компоненти (члени) речення. З формально-синтаксичного погляду речення поділяються на прості та складні.

Прості речення далі ділять на двоскладні й односкладні. Двоскладні мають два головних члени речення: підмет і присудок – з'єднані предикативним зв'язком (День відшумів.). Односкладні прості речення мають тільки один головний член Недиференцьований на підмет і присудок (Дощить. Холодне небо – т. зв. називне речення).

Складне речення являє собою поєднання речень на основі сурядного чи підрядного синтаксичного зв'язку, показниками якого здебільшого є сполучники та сполучні слова (Руки торкались до струн ніжно, і кобза дзвеніла немов у чеканні. – складне речення з двох простих, сполучених сурядним сполучником "і"; Антонич вирішує, що цей новий напрям буде його справжнім шляхом. – складносурядне речення, сполучник "що"; Прийшов студент, що був хворий. – складносурядне речення, сполучне слово "що", яке є відносним займенником).

 

ІІ. Семантико-синтаксична організація речення стосується відображення предметів і явищ позамовного світу та їх стосунків, предметів. Послідовне виділення семантико-синтаксичного аспекту речення почалося в 2-ій половині 20-ого століття. Однією з перших праць, у яких обґрунтовується виділення семантико-синтаксичної структури речення поряд із структурами формальною та комунікативною, була стаття Франтішека Данеша "Про три аспекти синтаксису", опублікована в 1967 р.

У сучасній мові переважає тенденція до симетрії між формально-синтаксичною й семантико-синтаксичною структурами речення. Пр.: Сусід ремонтує будинок. Передається семантична структура, дія, активна дія, об'єкт дії. На формування цієї семантичної структури впливає формально-синтаксична структура, головними компонентами якої є підмет, виражений формою називного відмінка іменника, і присудок, виражений часово-особовою формою дієслова (verbum finitum, VF) активного стану. Зв'язок семантико-синтаксичної організації з формально-синтаксичною посилюється також їх лексичним наповненням: іменник-підмет означає особу, дієслово-присудок – свідому дію. Семантико-синтаксична й формально-синтаксична структури є відносно автономними, що не рідко виявляється в асиметрії обох структур. Ця асиметрія може набувати різних форм у семантично-синтаксичному та формально-синтаксичному членуванні речення. Пр.: Нас пройняв переляк. Виділяє 3 члени речення з формального боку: підмет – переляк, присудок – пройняв, додаток – нас. З семантико-синтаксичного погляду лише 2 синтаксеми: суб'єктну та предикативну – остання з яких складається з двох елементів: дієслова (пройняв) та іменника (переляк). Для порівняння наведемо синонімічне речення: Ми перелякалися. – у якому семантико-синтаксична й формально-синтаксична структури є двокомпонентними і симетричними.

 

ІІІ. Комунікативна організація речення чи актуальне членування речення

Вона спрямована не у сферу мови, але в сферу мовлення. Незалежна від формально-синтаксичної організації речення. Комунікативна організація визначається комунікативним завданням, зумовленим мовленнєвою ситуацією. Те саме за формально-синтаксичними та семантико-синтаксичними показниками речення може утворювати кілька комунікативних одиниць, що розрізняються комунікативним завданням, тобто актуальною ситуацією. Основними вираженнями нової інформації є порядок слів і фразовий наголос. Різновиди комунікативних одиниць, які відрізняються новою інформацією, легко виявити за допомогою запитань. Пр.: Студенти написали диктант. Що зробили студенти? Студенти написали диктант. (студенти – це стара інформація, диктант – це нова інформація, на яку падає фразовий наголос) У цій комунікативній одиниці ядром повідомлення й новою інформацією є дієслово "написати" і залежний від нього іменник "диктант", на який падає фразовий наголос. А це передбачає інший порядок слів ніж у попередньому реченні.

Типи речень за метою висловлювання (typy vět podle postoje mluvčího ke skutečnosti; podle záměru, z hlediska modality):

Усі типи речення можуть мати особливу інтонацію – окличні речення (zvolací).

 

Синтаксичні категорії речення діляться на 3 типи: формально-синтаксичний, семантико-синтаксичний, комунікативно-синтаксичний.

1. До формально-синтаксичного належать категорії, які вказують на тип синтаксичного зв'язку між синтаксичними одиницями. Категорії предикативності у формальному розумінні, підрядності й сурядності, а також категорію підмета, присудка, другорядного члена речення тощо.

2. До семантико-синтаксичного належать категорії об'єктивного семантико-синтаксичного змісту. До категорії об'єктивного семантико-синтаксичного змісту належать категорії субстанціальності (предметності) та предикативності. Ці категорії діляться на дрібніші, напр., категорія субстанціальності охоплює категорії об'єктності, суб'єктності, адресатності, інструментальності (kategorie = abstraktní funkční třída). До категорії суб'єктного семантико-синтаксичного змісту належать зокрема категорія предикативності (у семантико-синтаксичному розумінні) і ствердження/заперечення. Категорія предикативності – комплексна модально-часова семантико-синтаксична категорія речення, яка складається з категорії часу (виражає стосунок до моменту мовлення) та категорії модальності (вказує на стосунок повідомлюваного в реченні до дійсності, яке подається як реальне, тобто лише констатоване мовцем, або як ірреальне, тобто можливе, бажане, необхідне).

3. До комунікативно-синтаксичної категорії належать категорії розповідності, питальності (Чому наша держава така бідна?), спонукальності (Плекайте мову!), бажальності, які виражають мету висловлення, постанову (???) комунікативного акту.

 

Головні члени речення (základní větné členy) – підмет, присудок, простий присудок

Просте речення – це синтаксична одиниця-конструкція, побудована за закріпленим у мовній системі зразком, граматичну основу якого становить один предикативний центр, який створюється неперервністю синтаксичних зв'язків між членами речення. За формальними ознаками предикативного центру просте речення ділять на 3 структурних типи: двоскладні (підмет + присудок, пр.: Пролупав постріл.), односкладні (Спільно друзями садка порятовано.) та нечленовані (Ах!).

Кількість предикативних центрів є критерієм поділу речень на прості та складні. Пр. Біліють храми беріз, ми знаємо, куди йдемо, як ??? ночі йдуть за нами. (3 простих речення) Традиційно в реченні виділяються головні та другорядні члени.

Головні члени – це підмет, присудок, у двоскладному реченні сполучені предикативним зв'язком, або головний член у односкладному реченні.

Предикація (přisuzování) – це синтаксичне відношення між підметом і присудком (přísudkem se podmětu přisuzuje nějaká vlastnost, zatímco u ostatních členů ve větě je vztah determinace=určování, tj. člen závislý zpřesňuje význam členu řídicího).

Предикативність – характерна всім членам.

 

Підмет – головний член двоскладного речення, який має форму називного відмінка, з яким формально узгоджується присудок, і позначає носія ознаки, яку виражає присудок у ролі підмета. Носієм ознаки можуть виступати синтаксичні компоненти, які означають:

З формального погляду підмет може бути: простий і складений.

1) Простий підмет виражається іменниками називного відмінка та їх субстантивованими еквівалентами (прикметником, дієприкметником, числівником). Пр.: Хлопець уже ледве говорів, а зі мною був красивий. (субстантивований прикметник) Поранений (субст. дієприкметник) був непритомним. Деякі (займенник) вже повернулися з відпустки. У типовій для іменника позиції підмета можуть виступати також частки, вигуки, особові форми дієслів, інфінітиви і речення, які вживаються зокрема як назви творів. Пр.: "Ура" неслося полем. (вигук) "Іди" прозвучало тихо й спокійно. (особова форма дієслова) Писати означало знову жити повнокровно. (інфінітив) "Ой видно село!" (речення-назва пісні) "їхав козак на віноньку" (речення-назва пісні) "А ніч яка місячна, господи, зоряна - мають своїх відомих на ім'я авторів." (М. Рильський)

2) Складений підмет виражається:

 

Присудок – головний член двоскладного речення, який означає дію, процес, стан або ознаку, яка приписується підметові в часі й перебуває у двобічному (предикативному) зв'язку з підметом і виражається спеціалізованими дієслівними формами.

За морфологічними ознаками присудки ділять на дієслівний, який позначає дію, процес, динамічний стан, та іменний, який позначає статичну ознаку.

За способом вираження модально-часових значень присудки ділять на простий, складений (дієслівний та іменний), подвійний (складний).

1) Простий присудок – спеціалізованою формою його вираження є особова форма дієслова, яка передає граматичні значення особи, числа, часу, способу, виду. Особа й число узгоджуються з підметом (я читаю, ти читаєш, він читав,...). В українській є різновиди простого присудка, у яких порушено узгодженість із значенням особи й числа підмета. Такий неузгоджений присудок може виражатися усіченням дієслівними формами: стриб, хап, стук, скік,... – інфінітивом або наказовим способом (А вона його хап за руку. А він розкажи все матері. Цап крутнувсь, зіп’явсь і втікать, задравши хвіст.).

Простий присудок може бути ускладненим, наприклад: повторенням двох однокореневих або синонімічних дієслів (А він ходить-ходить. А вона дивиться-не надивиться. Ходити-ходить та нічого не робить. Тягнуть-потягнуть, витягнуть не можуть.); різноманітними частками (А він візьми та й прийди. А він узяв та й прийшов. І тут він давай кричати. А вона підскочила і ну кричати. А він як закричить.).

 

2a) Дієслівний складений присудок – це такий різновид складеного присудка, який має основну інфінітивну й допоміжну йому модальну чи фазову частину.

Модальні дієслова: могти, зуміти, сміти, намагатися, мусити, мати, бажати. Пр.: Він бажає писати.

Модальні сполучення: мати змогу, не в змозі.

Прикметники з модальним значенням: здатний, схильний, змушений, зобов'язаний, повинен, рад, ладен (ochoten, odhodlán, schopen). Пр. Я повинен писати дипломну роботу.

Фазові дієслова, які виражають фазу: починати, братися, заходжуватися (у значенні "починати"), стати, впроводжувати, кінчати, закінчувати, кидати, припиняти, переставати. Пр.: Я став писати.

Вони модифікують семантику присудка виражену інфінітивом у модально-часовому і фазовому плані. Пр.: Ви зобов'язані зробити це все.)

У ролі основної частини дієслівного складеного присудка може виступати також фразеологічне сполучення з інфінітивом (Він почав бити байдики. = Začal zahálet.). Інфінітив у дієслівному складеному присудку називають традиційно суб'єктним інфінітивом, тому що він позначає дію, істоти чи позиції підмета, що й допоміжна частина (Він почав писати. = він почав + він писав). Його слід відрізняти від об'єктного інфінітива при дієсловах мовлення і спонукання. Пр.: Діти просили його заспівати. (діти просили + він заспівав) Тут дієслова – різні суб'єкти. Інфінітив "заспівати" позначає дію іншої особи ніж тієї ж, до якої відноситься дієвідмінювана частина присудка – "просили". Суб'єктний інфінітив як частину аналітичного дієслівного складеного присудка слід відрізняти також від інфінітивів, які є додатком або обставиною при простому присудку. Пр. Він любив читати. (додаток) Вона повернулася подякувати. (обставина мети)

2b) Іменний складений присудок – це такий різновид складеного присудка, який виражається повнозначним іменем (прикметником, дієприкметником (příd. jm. slovesné, příčestí, participium) чи іменником) та дієсловом-зв'язкою, яка вказує на час і спосіб та позначає формальні речі. Розрізняють власні зв'язки (бути, становити, являти собою), які не мають лексичне значення, і невласні зв'язки (ставати, стати, виявлятися, лишатися, зоставатися, робитися, зватися, іменуватися, називатися, вважатися, здаватися), що подають присудкові додаткових лексичних відтінків. В іменній частині складеного присудка найпоширенішими формами є називний, орудний і знахідний безприйменникові відмінки та знахідний із прийменником "за". Пр.: Восени Єва буде студенткою. Човен зветься "Сміливий". Павло залишався за провідника. М'який ліризм становить особливу рису байок Глібова. Очі загоріли і стали великі та круглі. Вона була високого зросту. Він був зовсім без грошей. Кордон - на замки. (нульова, пропущена зв'язка-дієслово "бути") У позиції іменної частини складеного присудка зі зв'язкою "бути" може виступати інфінітив. Пр.: Кохатинові землі відкривати. (І. Драч) (підмет – кохати)

А також прислівники можуть виступати як головна частина (Женитися було пізно.).

На місці пропущеної дієслівної зв'язки не ставиться тире у таких випадках:

  1. Якщо підмет виражений особовим займенником. (Він веселий.)
  2. Якщо іменна частина присудка виражена прикметником, дієприкметником чи займенником. (Оксана весела. Вправа зроблена.)
  3. Якщо до складу іменної частини присудка входять частки "як", "мов", "немов".

3) Існує ще подвійний присудок. Це такий присудок, який складається з двох повнозначних слів, а саме дієслів руху, діяльності чи стану (1-ий компонент) та прикметників і іменників (2-ий компонент). Пр.: Він повернувся того вечора невеселий. Сава стоїть утомлений. Кожний компонент подвійного присудка співвідноситься з підметом окремо. (Сава – стоїть + Сава – втомлений)

 

Головний член односкладних речень становить їх граматичний центр. Він характеризується такими диференційними й семантичними ознаками: є єдиним головним членом односкладного речення, виражає предикативне (тобто модально-часове) відношення змісту речення до дійсності, є завжди ремою при актуальному членуванні речення, є переважно предикатом у семантико-синтаксичній структурі односкладного речення, співвідноситься з присудком або підметом двоскладного речення, виражається спеціалізованими формами, а саме: безособовими дієсловами, предикативними прислівниками, називним відмінком іменників і т.п.

За характером вираження головного члена односкладних речень виділяємо 3 типи:

дієслівний, іменниковий і прислівниковий.

  1. Дієслівний тип об'єднує 4 основні форми:
    1. Дієвідмінювані дієслова, окремі форми яких використовуються при вираженні суб'єкта в т. зв.:

                                                               i.      означено-особових односкладних реченнях (форми 1-ої та 2-ої осіб однини та множини; пр.: Іду. – тут невиражений підмет "я", двоскладне йому еквівалентне речення звучало б: Я йду.),

                                                             ii.      неозначено-особових односкладних реченнях (3-я ос. мн.; пр.: Булатові наказали стежити за Шевченком. Tak nám zabili Ferdinanda.),

                                                            iii.      узагальнено-особових односкладних реченнях (2-а ос. од., зрідка теж 1-а ос. од. і мн., 2-а ос. од. мин.часу  і 3-та ос.мн.; Згаяного часу не доженеш. Чужого не хочу, свого не дам. Як дбаємо, так маємо. Продав-загубив, купив-знайшов. – Увага! Тут йдеться про 2-у ос.од. мин.часу!).

    1. Безособові дієслова і особові дієслова вжиті у безособовому значенні. Пр.: Темнішає. Дяді відбило руку. Мені спиться.
    2. Предикативні форми на -но, -то, пр.: Працю написано вчасно.
    3. Інфінітив, пр.: Де сховатися од вітру.
  1. Іменниковий тип зв'язаний з двома відмінками: називним і кличним – які організовують односкладні речення. Пр.: Піски. Мамо!
  2. Прислівниковий тип стосується предикативних прислівників, які виражають модально-часове значення з допомогою дієслів-зв'язок "бути", "ставати" і т.п. Пр.: Смішно мені. Знов стало мені дуже сумно.

 

Додаток (předmět, objekt)другорядний член речення, який позначає предмет (об'єкт), на який спрямована або якого стосується дія, процес, стан чи ознака. Додаток виражається всіма безприйменниковими непрямими відмінками й прийменниковими відмінками іменника на відміну від підмета, який зв'язаний з називним (прямим) відмінком. Найтиповішу семантичну ознаку додатка становить об'єктне (предметне) значення.
1) Зокрема, значення власне об'єкта дії (akuzativ) (будувати дім, копати яму – тут "дім", "яму" – у знахідному відмінку без прийменника; абстрактне значення – власне об'єкт),

2) адресата дії (dativ) (присвятити матері, послати синові – непрямий відмінок адресатності),

3) знаряддя дії (instrumentál) (писати ручкою, возити трактором – орудний відмінок). На вираження додатка спеціалізується іменник, усі інші потрапляють у позицію додатка в результаті їх субстантивації. Приклади: Семенко Комар щось криком розповідає старій, аж ніби стрибаючи їй у лице. Протягли своє "ку-ку-рік-ку" рогаті півні.

Додаток буває, як і підмет, простим і складеним. Пр. складного.: Три тополі в орнім полі посадили школярі.

Додаток ділять на прямий та непрямий. Прямий додаток залежить від перехідного (tranzitivního) дієслова й виражається знахідним відмінком без прийменника. Він може виражатися і родовим відмінком (без прийменника) у двох випадках: Коли при перехідному дієслові є заперечна частка "не" (záporový genitiv) або коли дія переходить тільки на частину предмета (partitivní genitiv). (Не читати книжок. Випити води. – означає частину, трохи  x  Випити воду. – цілу) Непрямі додатки – усі крім знахідного безприйменникового.

Додаток є насамперед придієслівним другорядним членом речення, але він може бути і при прикметниках (дієприкметниках) у присудковій і означальній функції, та при предикативних прислівниках (тобто, словах категорії стану).

Приклади:

Відро було повне води. – тут присудок "було повне", додаток – "води";

Текст був перекреслений олівцем. – додаток у орудному відмінку, яким керує слово "перекреслений";

АЛЕ: Перекреслений олівцем текст лежав на столі. – тут "перекреслений" – дієприкметник у ролі означення, "олівцем" – додаток, який завжди буває між означальним і означуваним словом;

у чеській мові це інакше: Tužkou (Pt, додаток) přeškrtnutý (Pk, означення) текст (Po, підмет);

Усім було весело й радісно. – додаток "усім" у давальному відмінку, присудок "було весело і радісно"

Додатком уважається також залежний від дієслова інфінітив у реченнях типу: Життя навчило (присл.) його шанувати (непрямий додаток) людей.

! Традиційно додатками вважаються і залежні від дієслівних та від прикметникових іменників компоненти з об'єктним значенням !, пр.: перебудова суспільства ("перебудова" керує "суспільством"), виконання плану (дтто), написання курсової (дтто).

! Якщо виходити з формально-синтаксичної організації речення, то логічно вважати залежний від іменника компонент з будь-якою семантикою (об'єктною, обставинною чи іншою) означенням !

 

Означення (přívlastek, atribut) другорядний член речення, який підпорядкований іменникові та вказує на ознаку предмета. Формально означення можуть бути: узгоджені, неузгоджені й без узгодження.

1.       Узгоджене означення має той самий рід, число й відмінок (з іменником), виражається здебільшого прикметниками та дієприкметниками й стоїть у препозиції (весела вдова, вирубані дерева).

2.       Неузгоджене означення виражається безприйменниковими та прийменниковими відмінками, сполучається з означуваним іменником способом керування й стоїть у постпозиції (пам'ятник Шевченкові, ліки для батька).

3.       Означення без узгодження виражається головне прислівниками та інфінітивами, сполучається з означуваним іменником способом прилягання й стоїть у постпозиції (будинок навпроти – присл., право захищатися – інф.).

Означення може виражати власне ознаку предмета (цікава жінка), ознаку за дією (зруйнований будинок), ознаку присвійності (наша школа), ознаку за місцем (поїздка до міста), ознаку за часом (Оломоуць весною прекрасний), ознаку за призначенням (площадка для гри), ознаку за об'єктом піклування (турбота про дітей), означення за об'єктом вольової дії (наказ стріляти).

Різновидом означення є прикладка (přístavek, apozice), яка ж має таку референцію (денотат), що й той компонент, який вона пояснює (конкретизує). Прикладка найчастіше буває узгодженим означенням, вираженим іменниками (козак-орел, дівчина-красуня, пісня-доля), а також, рідше, означенням без узгодження (у кінотеатрі "Мир").

Прикладки вказують на якість предмета, соціальну належність, вік, національність, посаду, професію. Вони можуть ставати в пре- і постпозиції (Світ-казку будує мрія моя.). Приклади відокремленої прикладки: Як учений, Коваленко відкрив нові закони. Тайга, тобто ліс. Орфографія, тобто правопис.

 

Doplněk (atribut verbální, дуплексив) – dvojí závislost: shodou na podst. jm. v podmětu či předmětu a řízeností na slovese v přísudku zároveň; závisí na plnovýznamovém slovese

 

Обставина (příslovečné určení, adverbiale) – один із трьох другорядних членів речення, який характеризує дію, процес, стан і ознаку з погляду їх якості, кількості, інтенсивності, місця, часу, мети (účelu) чи причини. Поєднуючись із підпорядковуючими (тобто головними) компонентами на основі прилягання. Формально обставини можуть виражатися прислівниками, дієприслівниками, іменниками, інфінітивом, фразеологізмами та синтаксично нерозкладними словосполученнями. Але на противагу додаткам і означенням обставини відділяються тільки за значенням. Прислівники є спеціалізованою формою вираження обставин. Пр.: Ми працювали швидко. Дієприслівник може виступати сам або у складі дієприслівникового звороту, утворюючи відокремлену обставину. Пр.: Співають ідучи дівчата. Підійшовши ще ближче до будинку, Микола зупинився. Часто вживаються у функції обставини іменники з прийменниками і без них (Іти до Оломоуця. Іти проспектом.)

Інфінітив у ролі обставини виражає мету (Піти спати.) Фразеологізм у ролі обставини виражає спосіб дії (Працювати не покладаючи рук. Написати як кіт наплакав.). Синтаксично нерозкладне сполучення в ролі обставини може виражати кількісно-часову семантику (Працювати десять годин. Це повторювалося кожний місяць.).

Обставини залежать від дієслів, дієприкметників, дієприслівників, прикметників, прислівників (дуже швидко) і від цілого речення, стоячи на початку речення й виражаючи місце та час (В Оломоуці весна чудова. – "В Оломоуці" – залежить від ядра речення, тобто від "чудова"; Весною Оломоуць прекрасний. – тут "Весною" стоїть у функції означення, яке залежить лише від члену "Оломоуць").

За значенням обставини ділять на обставини:

  1. Способу дії (způsobu, modální), які відповідають на питання "Як?". (Гуртом і батька добре бити. У трьох вони виконали завдання.) Обставини дії можуть мати значення порівняння (Подібно до хмари сунув натовп. Як парость виноградної лози, плекайте мову.).
  2. Міри та ступеня, "На скільки?" (míry). У функції обставини виступають слова типу: трохи, до тла, до чола, до нитки, раз усім, двічі, цілий тиждень та ін. (Церква згоріла до тла.)
  3. Місця "Де? Куди? Звідки?" (místa, lokální). (З п'ятого поверху мати йде до Сараю сама. – гуморист Олійник).
  4. Часу "Коли? Доки? Від коли? (času, temporální). (У день такий на землі розцвітає весна.).
  5. Мети "Для чого? З якою метою? (Za jakým účelem?)" (účelu, finální). У ролі обставини мети виступають прислівники типу: навіщо (proč, nač, k čemu), на зло, навмисне=зумисне (úmyslně, schválně, naschvál) – далі інфінітиви та іменники з прийменниками: для, з метою, в інтересах, на честь. (До мене ніч прийшла купати зорі в моїх очах. Заради тебе я зроблю все.)
  6. Причини "Чому? З якої причини?" (příčiny, kauzální; důsledku – konsekutivní). Виражається прислівниками та іменниками з прийменниками: з, від, через, з нагоди, з причини, завдяки, на основі, в силу,... (З нагоди свята жінки одержали подарунки.)
  7. Умови "За якої умови?" (podmínky, kondicionální). (Možná anebo neuskutečněná příčina.) (На випадок загибелі сержанта приймаю командування. – О.Довженко)
  8. Допусту "Всупереч чому? (Přes co?)" (přípustky, koncesivní). Виражається іменниками з прийменником: всупереч, на перекіп, незважаючи на. (На перекіп (navzdory) всьому існує ж таки спадкоємність людяного в людині.)

Podle něm. syntaxe body 1-2 = Modalsätze im weiteren Sinne a body 5-8 = Kausalsätze im weiteren Sinne.

 

Односкладні речення

Вони мають лише один предикативний складовий (1 головний член речення). Виділяється 6 типів односкладних речень:

  1. Означено-особові – це такі речення, головним членом яких є особова форма дієслова, що визначає особу, яка виконує дію. У означено-особових реченнях можуть виступати тільки дієслова у формі 1-ої та 2-ої особи однини й множини теперішнього та майбутнього часів а також наказового способу (Знаю. Цілуй її!). Означено-особові речення є повними, оскільки значення суб'єкта в них сигналізується закінченням дієслова. їх можна легко перетворити в двоскладні (Знаю. -> Я знаю. Цілуй її! -> Ти цілуй її! = синтаксичні синоніми, які не розрізняються за значенням. Вони лише розрізняються сферами вживання. Зокрема в дійсному способі нормою є двоскладні речення, а в наказовому – означено-особові. Примітка:

Не є означеннями прикметники, які входять до лексикалізованих словосполучень, наприклад, Виголосити доповідь. – Він доповів. Біле вино. Чорне море. Блакитне небо. – це все сприймається одне поняття, і тому не є означеннями, такі сполучення виступають як один член речення.

  1. Узагальнено-особові речення – це такі односкладні речення, головний член яких означає дію, що стосується будь-кого, у будь-який момент, час. У таких реченнях виступає, як правило, форма 2-ої особи однини, але також зрідка форми 1-ої ос. од. і мн., 2-ої ос. од. мин.часу та 3-ої ос. мн. Пр.: Згаяного часу вже не доженеш. (2.ос.од.) Чужого не хочу, власного не дам. (1.ос.од.) Як дбаємо, так маємо. (1.ос.мн.) Продав-загубив, купив-знайшов. (2.ос.од.мин.часу) За одного вбитого двох невбитих дають. (3.ос.мн.) Це приказки, прислів'я, фразеологізовані звороти (Хоч криком кричи! Хоч вовком вий!), рецепти.
  2. Неозначено-особові речення – це такі односкладні речення, головний член яких виражений дієсловом у формі 3-ої ос.мн. і означає дію, виконавець якої неозначений, неконкретизований. Пр.: Про це повідомили гарно. (3-я ос.мн. – діяч невиражений) Уже пишуть диктант. Яблука привезуть із села. (Увага зосереджується на самій дії, ні на діячеві, який домислюється; це може бути багато людей або тільки одна особа.)

Синтаксичними синонімами неозначено-особових речень є пасивні двоскладні речення та безособові речення на -но, -то. Пр.: Написали диктант. Диктант написаний. Диктант (додаток) написано.

Неозначено-особові речення слід відрізняти від: 1. узагальнено-особових речень, пр.: Подарунок назад не беруть. – Я хотів повернути назад подарунок, але подарунок назад не беруть. (неозначено-особове речення); 2. неповних речень, у яких підмет пропущений та присудок має форму 3-ої особи множини. Пр.: Я хотів повернути подарунок колегам. Не беруть назад подарунок. (неповне речення, пропущений компонент "колеги")

  1. Безособові речення (пор. чесь. podmět neurčitý – neznámý neživotný původce, např. Na půdě to zapraskalo.) – це такі односкладні речення, головний член яких виражає замкнену в собі дію чи стан безвідносно до виконавця чи носія дії. Ці речення означають здебільшого зміну станів природи. (Розвиднюється. Дощить. Темніє.) У деяких безособових реченнях може виступати суб'єкт дії чи стану (Водою залило підвал. Йому не спиться.). Але такий суб'єкт дії не є повноцінним виконавцем дії. У першому реченні компонент "водою" сприймається як інструмент. А у другому компонент "йому" означає особу, якій дія чи стан лише приписується. Але вона не є активним діячем.

Головний член безособових речень може бути виражений:

    1. Безособовим дієсловом (Смеркає. Сутеніє.).
    2. Безособовим дієсловом, утвореним від особового за допомогою частки "ся" (Тут добре живеться. Довелося чекати. – do češtiny se konstrukce typu „довелося...” překládá jako dvoučlenná s „být“, tj. zde např. Čekali jsme.).
    3. особовим дієсловом ужитим у ролі безособового, особове дієслово при цьому набуває граматичних ознак безособових , тобто має форму 3-ої ос.од.серед.роду (На дворі посвітлішало. –  3-я ос.од. серед. роду; На дворі темніє. Нам є про що згадати.).
    4. Немодальними безособово-предикативними словами прислівникового походження (У кімнаті темно. пор. іменний складений присудок). Головному членові може підпорядкуватись і залежний інфінітив (Приємно було сидіти й милуватися краєвидом. – залежний інфінітив).
    5. Безособово-предикативними словами іменникового походження типу: жаль, страх, шкода, сором, гріх, час, охота, пора. Вони також можуть мати допоміжне дієслово та інфінітив (Охота було тобі туди йти.). охота = chtělo se ti, měl jsi chuť
    6. Модальним предикативним словом типу: треба, потрібно, варто, необхідно, можна, доцільно (účelně) (Треба щось робити.).
    7. Заперечними предикативними словами: нема, ніде, ніколи, ні з ким (Нема грошей. Ніде навіть сісти. Не з ким було порадитися.).
    8. Предикативними словами: чути, знати – утвореними з інфінітива (Було чути, як вона йде. – предикативне слово).
    9. Безособовими формами на -но, -то.
  1. Інфінітивні речення – односкладні речення, головний член яких є синтаксично незалежний інфінітив і які виражають різноманітні модальні значення (бажання, необхідність, спонукання, нездатність виконати дію (Завтра мені їхати в Прагу. – незалежний інфінітив виражає неминучість). Цього мені не підняти. (нездатність виконати дію) Піти на заняття чи не піти. (сумніви) Поїхати до Праги. (бажання) У складі інфінітивних речень може бути допоміжне дієслово "бути", частка "би" а також давальний суб'єкта (Було б тобі це знати.). Інфінітивні речення слід відрізняти від безособових речень з безособово-предикатним словом та інфінітивом. Пр.: Вам іти. (інф.) Вам треба іти. (безособ.) Нам пора їхати до міста. (безособ.)
  2. Номінативні речення – односкладні речення, головний член яких виражений іменником у формі називного відмінка займенником або кількісно-іменним сполученням (Ранок. Ось і ми. Троє коней.). Інтонація утворює ці речення. Тут не може бути дієслова. Основна їх семантика – це вираження буття предметів. Буття предметів означених номінативом відноситься мовцем до теперішнього часу або до теперішнього історичного часу (Літо. Літо 1944 року. – мин. історичний час).

Номінативне речення може ускладнюватися означенням, цілим підрядним реченням (Зелений гай. Село, де я народився.).

За значенням номінативні речення поділяються на:

·        екзистенціальні,

·        вказівні (Он якесь місто.),

·        оцінні (Ну й місто!).

Не є номінативним реченням:

 

Непоширені (елементарні) і поширені (неелементарні) речення.

Непоширені (елементарні) речення мають у своєму складі лише головні члени речення чи головний член речення, і поширені мають у своєму складі теж другорядні члени речення (Кінь біжить. Земля-казка. Грюкіт. Стукіт. Дзвони. Скрипи. – це все елементарні речення; Він поклав книжку на стіл. – це неелементарне р.).

Повні й неповні речення – цей поділ речень пов'язаний з наявністю чи відсутністю тих чи інших членів речення. Неповними реченнями вважаються речення з частковою реалізацією їх структурної схеми або моделі. Тобто речення з пропущеними членами, необхідність яких зумовлюється семантичною валентністю окремих членів і зв'язком з наявними в реченні членами (Сестра вивчає англійську мову, а я – німецьку. – тут пропущений присудок "вивчаю" та додаток "мову").

Неповні речення треба відрізняти від обірваних речень (Сестра вивчає..., а я ...). Пропущений член у неповних реченнях можна відновити на основі контексту чи ситуації (Сьогодні я цілий день думав про тебе. – повне речення І я. – тут "я" є ремою, усі інші члени пропущені). Ситуативне неповне речення: Пр. Сержант не хоче зіскочить із коня. "Сідай!" Сказав Петро Йванові. "А я собі добуду." – Хоча слово "кінь" у розмові персонажів не згадувалося, вони розуміють, про що йде мова із ситуації. Від неповних речень цього типу слід відрізняти еліптичні, у яких відсутній присудок, який можна відтворити не з контексту або ситуації, а з самої конструкції речення. Пр.: А Петро взяв шапку та я й із хати. – З конструкції речення однозначно випливає, що маємо на увазі дієслова руху "пішов, вибіг,..." і т.п.

За значенням еліптичні речення поділяються на:

  1. наказові й окличні (Води! На здоров'я! Щасливої дороги!),
  2. речення зі значенням руху (Люди до неї – щоб то її по-своєму вітати. – тут пропущено "підбігли"),
  3. речення зі значенням мовлення (Вартуй, вартуй! – з Кирилівської брами. – тут пропущено "кричали"),
  4. речення зі значенням існування, перебування (Тиша у військах. І ось, нарешті, 600. – тут в обох реченнях пропущено "є"),
  5. речення зі значенням енергійної дії (А він мене за руку – пригорнув і поцілував. – тут пропущено "взяв").

Еліптичні речення є на відміну від інших типів неповних речень самостійними синтаксичними утвореннями, незалежними від повних.

 

Однорідні члени речення

Однорідним членом речення називаються головні чи другорядні члени речення, що виконують ту саму синтаксичну функцію. З'єднуються однаковими синтаксичними відношеннями з тим самим членом речення та є однорідними за логічними поняттями. Між однорідними членами речення встановлюється сурядний зв'язок, що формально виражає єднальні, протиставні та розділові відношення. Пр.: Радуйся, дівчино, разом зі мною, сонцем і ясною голубизною. (єднальне відношення) А знизу лине сумна, неголосна, зате рідна, українська пісня. (єднальне в. взаємно між першими двома та між останніми двома однорідними членами, а протиставне в. між першими двома однорідними членами в протиставленні їх з останніми двома) Усі мости у цій землі були дерев'яні, через що людям захожим: або чужинцям, або мандрівникам, або завойовникам, або апостолам, або пройдисвітам (розділове відношення) – здавалося ніби тут і зовсім не має мостів... (П.Загребельний)

Не є однорідним членом:

1.       Означення, які характеризують предмет з різних боків. Кожне попереднє з неоднорідних означень стосується всього подальшого словосполучення й між ними не можна поставити коми чи сурядного сполучника. Пр.: Червоне потужне (mohutné) проміння. Широка зелена оболонь (nížina, záplavová louka). Київські сизі гори. Ясне чисте небо.

2.       Повторювані слова, пр.: Велика, велика гора була перед ними.

3.       Повторювані однакові форми, пр.: Писати так писати.

4.       Сполучення двох дієслів, одне з яких є семантично не повне, пр.: Візьму та й скажу. (неоднорідні)

5.       Стійкі словосполучення типу: Ні те ні це. (неоднорідні)

При однорідних членах речення можуть бути взагальнювальні слова, які виражаються найчастіше займенниками, іменниками та прислівниками. Пр.: Усе в природі: дерева, рослини, трава – оживає весною. ("усе" – узагальнювальне слово) Перед першим однорідним членом ставиться двокрапка та після остатнього – тире.

 

Речення з відокремленими членами

a) Відокремлення – це виділення одного члена речення за допомогою інтонації з метою надання йому відносної синтаксичної самостійності.

  1. Напівпредикативне, пр.: Відчинивши двері, студенти ввійшли до кімнати. У цьому відокремлена поширена обставина "відчинивши двері" виконує напівпредикативну функцію.
  2. Пояснювальне, пр.: На сосні, на самому вершку, сидів дрозд. Виділяють звороти прикметникові, дієприкметникові, дієприслівникові, субстантивні та прислівникові, які за семантичною функцією поділяються на відокремлені означення, відокремлені обставини та відокремлені додатки. Темна ніч, напоєна степовими пахощами, пропливала над Аксенією. (дієприкметниковий зворот у функції означення; "Аксенія" – заповідник на півдні України) І Оксану, мою зорю, мою добру волю, щодень божий умивали. (Т.Шевченко; відокремлена прикладка) Деякі риби, як, наприклад, корюшка, в'ють під водою гнізда. (відокремлена прикладка до "риби") Відокремлені обставини: способу дії (Спокійно, наче зважуючи кожне слово, гетьман заговорив.), часу (Учора, згадуючи батьків і Катрю, він був у полоні скорботних почуттів.). Відокремлені додатки вживаються з прийменниками "крім", "заміст", "з винятками", пр.: Нічого тут нема, крім мене й господині.

b) Звертання – це слово (словосполучення), яке позначає адресата мовлення. Звертання виражається кличним відмінком (До побачення! Маріє!). Звертання виступає в рамках речення, але синтаксично з ним не пов'язується. Підвищений голос + пауза (кома,...). Коли звертання виступає як самостійне речення, то після нього ставиться знак оклику (Маріє!). У єдиному випадку може звертання бути підметом (див. вище).

c) Вставні компоненти – це усталені слова, словосполучення і речення, які вільно входять до речення, не пов'язуються формально з жодним з його членів і характеризуються специфічною інтонацією й семантикою.

За формальним складом вони поділяються на:

  1. вставні слова (можливо, мабуть, по-перше, власне, однак та ін.),
  2. вставні словосполучення (коротше кажучи, як правило, на щастя),
  3. вставні речення (мені здається, як кажуть, як ви знаєте).

За значенням вони поділяються на ті, що:

  1. виражають (не)впевненість (безумовно, можливо),
  2. вказують на джерело думки (на думку, за повідомленням),
  3. вказують на характер висловлення (коротше кажучи, іншими словами),
  4. дають емоційну оцінку повідомлюваного, виражають почуття мовця (на жаль, чого доброго),
  5. указують на порядок думок, послідовність їх викладу (по-перше, по-друге, до речі, таким чином),
  6. звернені до співбесідника, щоб звернути увагу (розумієте, бачите).

d) Вставлені конструкції – це речення чи словосполучення, які вживаються для уточнення, доповнення чи пояснення змісту речення, у рамках якого вони виступають. Пр.: Навпроти мене мовчки сидять селяни. (У наш вагон уже заходять і сторонні люди.)

Різниці між вставленими та вставними конструкціями такі:

  1. Вони не є усталеними.
  2. Вони інтонаційно виразніше відрізняються від головного речення.
  3. Вони завжди відокремлюються душками, комами чи тире.

 

Поняття пропозиції та валентності – відбивають об'єктивний зміст речення та характеризують речення як знак ситуації.

Пропозиція – це семантичний інваріант. Пропозиція, відображаючи структуру ситуації, складається з предиката й партиципантів, які називають актанти, аргументи. Предикат указує на характер ситуації, позначаючи дію, стан або якість предмета, і визначає кількість і семантичні функції (ролі) предметів, учасників ситуації, тобто партиципантів.

Формально може виражатися двома способами:

  1. предикативною син. одиницею, тобто реченням;
  2. непредикативною конструкцією (дієприслівниковою, дієприкметниковою, інфінітивною, прикметниковою чи іменниковою).

Перший спосіб оформлення пропозиції вважають первинним, другий – вторинним. Пр.: Учні виконують завдання. (предикативна конструкція) І учні виконують завдання, користуючись словниками. (просте поширене речення; пропозиція тут приєднується до іншої (Учні...), яка має предикативне, реченнєве оформлення, ускладнюючи структуру простого речення.

Фактично пропозиція – це семантична структура речення.

Прості речення є монопредикативними (формально-синтаксична ознака) поліпропозитивними (семантико-синтаксична ознака).

Здатність предиката (ознакового слова) сполучатися з іншими словами (як правило, неознаковими словами) і його здатність відкривати певну кількість функціональних позицій, які можуть заповнюватися відповідними партиципантами, називаються валентністю. Основними носіями валентності є дієслова, інші носії валентності: прикметники, прислівники та іменники – набувають валентних властивостей у зв'язку з дієсловом, тобто внаслідок їх переміщення в первинну для дієслова предикативну позицію. Відповідно до лексичного значення дієслово чи інше предикатне слово чітко окреслює межі семантично-елементарного речення, визначає кількість і якість залежних від предиката іменникових синтаксем (партиципанти). Пр.: Предикат "писати" (дієслово "писати") вимагає чотири іменникових синтаксеми у функціях суб'єкта дії, об'єкта дії, адресата дії й знаряддя дії. Оксана (суб'єкт) написала листа (об'єкт) братові (адресат) олівцем (знаряддя).

 

Типи синтаксем у простому реченні

Просте речення складається з двох рядів мінімальних синтаксичних одиниць, а саме членів речення виділюваних на основі предикативного й підрядного зв'язків і синтаксем виділюваних на основі семантико-синтаксичних відношень. Синтаксема – це мінімальна семантична одиниця, яка виділяється на основі семантико-синтаксичних відношень і має зовнішнє спрямування, відображаючи відношення між предметами та явищами позамовного світу. У семантично-елементарному простому реченні виділяються: предикатна синтаксема (центральна) і залежні від неї субстанціальні синтаксеми.

За семантикою розрізняють 6 типів предикатних синтаксем, а саме:

  1. предикати дії (Робітник копає яму.),
  2. предикати процесу (Листя жовтіє.),
  3. предикати стану (Мені весело.),
  4. предикати якості (Студент був талановитий.),
  5. предикати локативні (Дівчина стояла біля хати.),
  6. предикати кількості (Студентів було десять.).

Субстанціальні синтаксеми бувають: суб'єктні, об'єктні, адресатні, інструментальні й локативні.

Предикатна синтаксема й залежні від неї субстанціальні синтаксеми – це базові синтаксеми. Крім базових представлені ще в семантично-неелементарному простому реченні вторинні предикатні та субстанціальні синтаксеми. До вторинних предикатних синтаксем входять адвербіальні, атрибутивні та модальні. Пр.: Повернувши (адвербіальна вторинна предикатна синтаксема) в поле, вона довго чула його голос. Тільки мрії душ самотніх (атрибутивна втор. п. с.) я впізнав. Ще, може (втор. п. с. модальна), буде трішки не зими. (Л. Костенко)

Вторинні субстанціальні синтаксеми являють собою складні синтаксеми, які об'єднують у собі дві елементарних синтаксеми. Пр.: Ми побачили його схвильованим. (У займенниковому іменнику "його" об'єднані суб'єктна й об'єктна синтаксеми, які сформовані на базі двох елементарних речень, а саме: Ми побачили його. + Він був схвильований. "його" – субстанціальна синтаксема.)

 

Загальна характеристика складного речення

Складне речення – це вища синтаксична одиниця, яка становить собою єдине ціле, утворене об'єднанням двох або більше простих речень і характеризується комунікативною завершеністю окремого висловлення (повідомлення), що в усному мовленні передається інтонацією й на письмі – крапкою, знаком питання чи знаком оклику. Прості речення, стаючи частинами складного речення, зберігають формально-синтаксичну й семантико-синтаксичну організацію простого речення, але втрачають комунікативну завершеність окремого висловлення.

Розрізняють елементарні та неелементарні (ускладнені) складні речення. Елементарне складне речення містить дві предикативні частини, а неелементарне (ускладнене)три й більше. Якщо для простого речення існує предикативний зв'язок між підметом і присудком, то для складного – сурядний і підрядний.

За метою синтаксичного зв'язку розрізняють:

  1. Складносурядні речення (вони зі сполучниками), пр.: Розцвітали вишні, і зеленіла трава, і прилітали птахи з далеких країв. (Предикативні частини поєднані сурядним сполучником "і".).
  2. Складнопідрядні речення (вони зі сполучниками), пр.: Це було весною, коли розцвітали сади. (речення з'єднані підрядним сполучником "коли").
  3. Безсполучникові складні речення, пр.: Була весна, розцвітали сади, зеленіла трава.

 

ad 1) Складносурядне речення (ССР) (souvětí souřadicí, parataktické) – це різновид складного речення, частини якого синтаксично не залежать одна від одної та поєднуються сполучниками сурядності: єднальними (slučovací, kopulativní), протиставними (odporovací, adverzativní), розділовими (vylučovací, disjunktivní), градаційними (stupňovací, gradační) та приєднувальними (připojovací, přičleňovací, dodatkové). Розрізняють складносурядне речення відкритої та закритої структури. Відкриті ССР можуть мати необмежену кількість сурядних частин, з'єднаних єднальними та розділовими відношеннями (То йшов дощ, то падав сніг.). Закриті ССР мають завжди лише дві взаємозумовлені сурядні частини, з'єднані між собою протиставними, зіставними та приєднувальними відношеннями (Пішов дощ, але футболісти продовжували гру.).

ССР з єднальними сполучниками: і (й), та, ні...ні, ані...ані – виражають:

  1. одночасність кількох дій Був вечір, і над парком сходив повний місяць.),
  2. послідовність кількох дій (Під’їхав загін, і позлазили скорі повертанці.),
  3. причинно-наслідкові відношення (Сонце зайшло, і на дворі почало темніти.),
  4. перелічувальні відношення (Ні струна не задзвенить, ні пісні не звучать.).

ССР з протиставними сполучниками: а, але, проте, та (у значенні "але"), однак – виражають протиставлення або зіставлення дій, процесів, станів чи подій (Все спить, однак уже я не сплю.).

ССР з розділовими сполучниками: або, чи, а чи, чи...чи, то...то, чи то...чи то, не то...не то – виражають несумісність (neslučitelnost, inkompatibilita), взаємовиключення, чергування, перелік явищ, дій, подій (Чи то кров мені в сконі гупає, чи то серце аж так стукоче.).

ССР з градаційними сполучниками: не лише...а й, не тільки...а й, не стільки...скільки, не щоб...але, хоча й...але – виражають підсилення чи послаблення смислової ваги одного з сурядних речень (Не тільки пісня лилася, а й протікали сльози, гарячі сліди на її обличчі.

ССР з приєднувальними сполучниками: та й, ще й, також, при чому, при тому, при цьому – виражають приєднувальне значення, яке полягає в тому, що приєднувальна сурядна частина доповнює, уточнює першу (Добриня вмів вести за собою людей, та й люди вірили йому.).

Між частинами ССР кома не ставиться, якщо вони мають спільний другорядний член, вставне слово, частку, головну або підрядну частину, пояснювальну частину складного речення або обидва простих сурядних речення є спонукальними, питальними, окличними, називними чи безособовими, з'єднаними не повторюваним сполучником. Пр. див. у Терлак, с. 127, вправа 73.

 

ad 2) Складно підрядним реченням (СПР) (souvětí podřadicí, hypotaktické) називають різновид складного речення, предикативні частини якого об'єднані підрядним зв'язком, і в якому одна частина виступає як головна, а інша як підпорядкована, тобто підрядна (Як тяжко жити в ті похмурі дні, коли нема де серцю відпочити.). Формально-підрядна частина (підрядне речення) може відноситися або до одного слова в головній частині (головному реченні), або до всього головного речення в цілому.

a) У першому випадкові йдеться про прислівний підрядний зв'язок, а слово в головному реченні, від якого залежить підрядне речення, називають опорним (Я бачив дерево, яке засохло.).

b) У другому випадку йдеться про детермінантний підрядний зв'язок (Оксана не була на лекції, бо була хвора.). Сполучними засобами у СПР виступають сполучники підрядності та сполучні слова: що, мов, як, наче, ніби, щоб, бо, якби, якщо, коли, чи. У функції сполучних слів виступають відносні займенники (zájmena vztažná, relativní pronomina) в різних відмінюваних формах та прислівники займенникового походження, а саме: що, хто, який, чий, котрий, де, куди, звідки, коли, як, чому, скільки, наскільки. Сполучні слова виступають членом речення, а сполучники – ні.

На основі структурно-семантичного принципу виділяється три основних типи СПР:

  1. СПР з підрядними з'ясувальними (vedl. věty obsahové) частинами (реченнями). У цих реченнях підрядна частина з необхідністю вимагається опорним компонентом головної частини для доповнення його змісту. У ролі опорного компонента в головній частині найчастіше вживаються дієслова зі значенням мовлення, відчуття, волевиявлення-спонукання, психічного стану, сподівання, підтвердження-пояснення, виявлення буття, дій (знайти, дописати), невдоволення (ображатися,...). Уживаються слова категорії стану зі значенням мислення, сприймання,... Пр.: Зрозуміло, що так далі жити не можна. Прикро, що тільки тепер про це я дізнаюся. У головній частині СПР з підрядною з'ясувальною частиною може бути поряд з опорним словом співвідносне займенниково-вказівне (ukazovací, demonstrativní) слово. Це слово є семантично порожнім і як таке може легко опускатися. Пр.: Я вірю (в те), що настануть кращі часи.
  2. СПР з підрядними означальними (vedl. věty přívlastkové) частинами. У цих реченнях підрядна частина виражає ознаку предмета названого чи вказаного в головній частині, доповнює змістову та структурну неповноту головної частини та відповідає на питання: Який? У реченні виступає у функції означення. Опорним компонентом виступає іменник, субстантивований прикметник, дієприкметник, вказівні та означальні займенники. Підрядні означальні частини приєднуються до головних за допомогою сполучників: мов, немов, неначе, щоб,... – і сполучних слів: який, котрий, що, хто, чий, де, куди, звідки, коли,... Найтиповішим є сполучне слово "який". Пр.: Він приїхав до міста, у якому народився, яке любить, і з яким зв'язав своє дальше життя.
  3. СПР з підрядними обставинними (vedl. věty příslovečné) частинами. Це таке СПР, у якому підрядна частина виражає різні обставини (okolnosti), за яких відбивається дія в головному реченні. Розрізняють складнопідрядну частину: часу, місця, причини, способу і ступеня дії, порівняння, умови, допусту й мети (účelu).
    1. Часу (časové, temporální): Коли? Як довго? Доки? Вона сполучається з головною частиною сполучниками: коли, як, відколи, доки, щойно, після того як, з того часу коли, з тих пір як. (Після того, як не стало батька, доля розлучила нас.)
    2. Місця (místa, lokální): Де? Куди? Звідки? Вона з головною частиною сполучена сполучними словами: де, куди, звідки (їм у головній частині можуть відповідати співвідносні обставини: тут, там, туди, десь, кудись, звідти), пр.: Де кров текла козацька, зеленіє трава. (Т.Г.Шевченко)
    3. Причини (příčiny, kauzální): Чому? Через що? З якої причини? Вона з головною частиною сполучена сполучниками: щоб, оскільки позаяк (zast. poněvadž, protože) – або складеними сполучниками: за тим що, тому що, через те що. Вони можуть розчленуватися. При їх розчленуванні "тому", "через те,..." переходять до головної частини, стаючи співвідносними словами до сполучника "що", який сам головну та підрядну частини сполучає. Пр.: Катерина тому тут сидить, що тут і Андрій.
    4. Умови (podmínkové, kondicionální): За якої умови? Сполучається з головною частиною сполучниками: якщо, якби, аби, коли, якраз. (Тебе я б слухала до віку, аби б хотів співати.)
    5. Допусту (přípustkové, koncesivní): Незважаючи на що? Вона сполучена з головною частиною сполучниками: хоч, хай, правда, дарма що (třebaže, přestože, i když), незважаючи на те що. (А ти для мене й досить молодий, хоч і вже сивий.)
    6. Наслідку (důsledkové, konsekutivní): Вона вказує на наслідок того, про що йдеться в головній частині й сполучена з головною частиною нерозкладним сполучником "так що". (Хлопці ввійшли до села з заходу, так що їм тепер не було щоб боятися.
    7. Мети (účelu, finální): З якою метою? Навіщо? Для чого? Вона сполучена з головною частиною сполучниками: щоб, аби, аби тільки, для того щоб – яким у головній частині можуть відповідати співвідносні слова: для того, нате, з тим. (Щоб бути першим, Микола встав о шостій годині ранку.)
    8. Способу дії (způsobu, modální): Як? Яким чином? Вона поєднується з головною частиною сполучниками: як, щоб, що, мов, мовби, наче, ніби, нібито – яким у головній частині може відповідати співвідносне слово "так". (Він посміхнувся так, як посміхаються тільки актори.)
    9. Міри/ступеня (míry): Якою мірою? До якої міри? Наскільки? Вона сполучена з головною частиною сполучниками: щоб, що, мов, наче, начебто – або сполучними словами: скільки, наскільки. У головній частині їм можуть відповідати співвідносні слова: так, стільки, настільки, такою мірою, тільки, такий. Пр.: Хлопчик плакав так голосно, що всі проснулися.
    10. Порівняння: Вона пояснює шляхом порівняння зміст головного речення і сполучається з ним сполучниками: як, мов, мовби, немов, наче, начебто, неначе, ніби, нібито. Пр.: Мороз накладає візерунки на скло, мов художник малює картину.

У СПР з'ясувальних та означальних реалізується прислівний підрядний зв'язок, а в обставинних – детермінантний.

 

ad 3) Безсполучникове складне речення (БСР) (souvětí bezspoječné, asyndetické) – це така синтаксична конструкція, компоненти якої об'єднуються в одне змістове й синтаксичне ціле не сполучниками та сполучними словами, а за допомогою передусім інтонації, яка може бути: перелічувальною, обумовленою (podmínkovou), зіставною чи пояснювальною.

Зв'язок предикативних частин здійснюється також за допомогою:

  1. Семантичного співвідношення між предик. частинами, пр.: Правдиве слово існуватиме вічно. У БСР відношення між предик. частинами передають зіставне значення, яке об'єднує їх одне змістове ціле.
  2. Однакових видо-часових форм дієслів-присудків, пр.: Блакить мою душу обвіяла, душа моя сонця мріяла, душа причастилася крутості трав... (П. Тичина) Тут усі дієслівні присудки мають форму минулого часу, доконаного виду.
  3. Контактних слів, антонімів типу: тут-там, спереду-позаду, справа-зліва,... Пр.: По той бік – гора, по цей бік – інша.
  4. Анафоричних слів типу: він, такий, ось, думка, тоді, тощо. Зустрінеш кого-небудь – покохаєш, тоді не тільки в місто на край світу з ним підеш.
  5. Наявністю спільного другорядного члена, повторенням другорядного члена, паралелізмом побудови...

Розрізняють БСР з однотипними та різнотипними предикативними частинами. Однотипні предикативні частини характеризуються однорідністю, рівноправністю, і передають відношення: єднальні, перелічувальні, зіставні, протиставні. Пр.: Цвіте вишня, співають пташки, гудуть бджоли.

Різнотипні предикативні члени мають закриту структуру й виражають: умовні, часові, допустові, причинові, наслідкові, пояснювальні, з'ясувальні відношення. Пр.: Я знаю: діти потребують уваги. (з'ясувальне відношення)

 

Пунктуація

Між частинами БСР може ставитися:

 

Конструкції БСР можуть бути ускладненими (багаточленними). Багаточленні речення можуть бути не тільки ССР, СПР або БСР, але й можуть характеризуватися різними типами граматичного зв'язку між предик. частинами.

ad 4) Такі багаточленні складні речення прийнято називати складними синтаксичними конструкціями. Пр.: Сумно й смутно людині, коли сліпне уява, коли нічого не бачить вона дорогого, ніщо не гріє її... – Тут є 4 предик. частини, об'єднані безсполучниковим зв'язком у два блоки: 1-ий блок являє собою СПР з двома однорідними підрядними, 2-ий блок – просте речення.

 

Пряма/непряма мова

Пряма мовабуквальне відтворення чужого висловлення з усіма його граматичними особливостями, яке вводиться в текст словами автора (або авторською мовою – uvozovací věta). Вона граматично не залежить від слів автора, але тісно зв'язана з ним інтонаційно й за змістом. Слова автора вказують на те хто, коли, де, за яких обставин висловив слова прямої мови. До складу авторської мови входять такі слова: сказати, запитати, спитати, відповісти, згадати, поцікавитися, подумати, засміятися, зрадіти,...

Пр.: Ми спитали журавля:

– Де найкраща земля? –

Журавель відповідає:

– Кращої рідної немає. –

Див. розділові знаки в СУМ, 2001, с. 363-368.

 

Непряма мованедослівна передача чужої мови, слова автора становлять головну предик. частину, непряма мова оформлюється у вигляді СПР, сполучена зі словами автора сполучниками: чи, наче, щоб. Пр.: Мати сказали синові, щоб він не затримався на факультеті. Змішування прямої й непрямої мов називається напівпрямою мовою. Пр.: Мати сказала синові, нехай Олена зателефонує їй. (непряма мова наближається до прямої)

 

Розділові знаки при прямій мові та цитатах

Діалоги:

<< – Що сталося? – спитав гончар, підходячи. – Двері, тату, украдено. – голосно сказала дівчина. – Які там двері? – здивувався гончар. – Що з хати – в сіни. Знято у завіс. – і дівка раптом розсердилася: – От не люблю ж! Коли б ви тут не розбалакували, коли б дома діло робили, то й двері були б цілі, тату! >> (О. Ільченко)

Без виділення прямої мови в абзац уживається при цитації, для оформлення невисловлених думок та для окремих реплік, що не розривають автор. відповіді:

<< Ми не маєм казати один одному: "Ось моє!" – але маєм усі взятися за руку красно та й сказати: "Ось наше!" >>

Пряма мова після слів автора вводиться в лапки, пр.: Тим – то й бабуся покійничка, була, каже: "Не стає, не стає, моя дитино, таких дівчат і козаків на Вкраїні, як за мого було дівування."

Пряма мова перед словами автора: Після неї – кома (або знак питання, оклику, крапки) і тире, пр.: – Хіба щось погане приснилося? – питають мати і знову заходжують дмухати в жарину.

Слова автора в інтерпозиції, пр.: Слухай, ти, – зневажливо кинув йому Сідальковський – другий. – Не забувай про честь і шляхетність.

– Ой! – крикнув чоловік. – Я хотів вас попередити про цю яму, але забув.

– Іди... – кажу я голосніше.  – До побачення.

Пряма мова в інтерпозиції, пр.: Хотів ще панотець сказати: "Ти робиш навмисне дідові шкоду?" – але ці слова застигли йому на устах, бо не мав нагоди їх виповісти.

І звелів одвітовати по-запорозьки: "Козак з лугу", бо запорожці здоровкались, мов хиже птаство на степу.

Розділові знаки при цитатах: Цитати беруться в лапки. Коли цитата оформлюється як пряма мова, то вживаються розділові знаки як і при прямій мові.


Екзаменаційні питання:

  1. Предмет синтаксису. Синтаксичні одиниці.
  2. Елементарні і неелементарні (ускладнені) синтаксичні одиниці. (Просте/складне речення, словосполучення, мінімальна синтаксична одиниця.
  3. Типи синтаксичних зв'язків (предикативний, підрядний, сурядний, подвійний).
  4. Форми синтаксичного зв'язку (координація, керування, узгодження, прилягання).
  5. Семантико-синтаксичні відношення у простому елементарному та простому ускладненому реченнях, складнопідрядному та складносурядному реченнях.
  6. Основні аспекти речення (формально-синтаксичний, семантико-синтаксичний та комунікативний).
  7. Синтаксичні категорії речення (формально-синтаксичні, семантико-синтаксичні та комунікативні).
  8. Головні члени речення (підмет, присудок, головний член односкладних речень).
  9. Другорядні члени речення (додаток, означення, обставина).
  10. Типи односкладних речень (означено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні, номінативні).
  11. Прості ускладнені речення (однорідні члени речення, речення з відокремленими членами, звертання, вставні компоненти та вставлені конструкції).
  12. Поняття пропозиції та валентності. Типи синтаксем у простому реченні.
  13. Складносурядні речення. Семантика складносурядних речень з єднальними, протиставними, розділовими, градаційними та приєднувальними сполучниками.
  14. Складнопідрядні речення з підрядними з'ясувальними та підрядними означальними.
  15. Складнопідрядні речення з підрядними обставинними.
  16. Безсполучникові складні речення. Пряма/непряма мова.