Стилістика української мови

 

Питання 1: Предмет стилістики, її методи та джерела

 

Серед навчальними лінгвістичними дисциплінами стилістика є завершальною. Звертаючись до мовних одиниць, використовуваних у фонетиці, лексикології та граматиці, стилістика в першу чергу висвітлює їх виражальні функції, у той час, як попередні розділи вивчають природу, сутність, форми цих одиниць.

            Ґрунтовні знання названих рівнів мовної структури дає можливість визначити стилістично марковані чи потенціально значущі з цього погляду одиниці. У курсі стилістики розглядається їх функціональний аспект, реалізації в усному та писемному мовленні.

            Стилістика вивчає мовні засоби не лише емоційно-експресивного, а й інтелектуального та художньо-естетичного змісту. Стилістика (і лінгвостилістика) – це розділ мовознавства, що вивчає:

  1. закономірності існування і структурну організацію функціональних стилів;
  2. мовні одиниці з погляду додаткового експресивно-стилістичного забарвлення;
  3. цілеспрямований вибір мовних засобів, який відповідає стильовим і стилістичним нормам.

Предметом стилістики національної мови є й її стилістична система і наука про неї.

            Ширше предмет лінгвостилістики охоплює:

  1. засвоєння теоретичних засад курсу, основних понять і категорій;
  2. вивчення стилістичних ознак ресурсів мови;
  3. використання стилістичних засобів для експресивного вираження змісту мовлення;
  4. розкриття закономірностей функціонування української мови в різних сферах суспільного життя;
  5. характеристика стилів української літературної мови, визначення їх системності;
  6. формування мовного чуття та естетичного смаку мовців;
  7. піднесення рівня культури мовного спілкування.

Основними методологічними принципами стилістики є загальні філософські положення про мову як вид і результат суспільно усвідомленої діяльності людини.

            Ці положення зорієнтовані на те, що українська мова є породженням виробничої і духової діяльності українського народу, несе в собі його історичну пам’ять і розвиває його ментальність (=мораль і етика людини + ставлення людини до себе + до суспільства + тотожність світосприйняття). Тому наукові галузі про український етнос, його історію, мову, літературу, культуру, політику є підґрунтям наукової стилістики української мови. Філософське положення про зв’язок ідеального і матеріального проектується в мові на взаємовідношення змісту (семантики) одиниць матеріального рівня (морфем, словоформ, конструкцій).

У лінгвостилістичних дослідженнях останніх років переважає науковий інтерес до функціональної стилістики, зокрема до мовленнєвої системності функціонального стилю.

Стилістика поділяється на дві частини:

  1. с. ресурсів – напр., лекс. запозичення слів з інших мов, архаїзми тощо;
  2. с. функціонування ресурсів (функціональний аспект) – стилі: науковий, художній, тощо.

 

 

 

Методи

Дослідні методи і прийом називають конкретними. Найпоширенішим і традиційним у стилістиці є метод семантико-стилістичного аналізу, який полягає у виявленні співвідношення використаних експресивних мовних засобів до змісту інформації.

            Як окремий стилістичний метод виділяють зіставлення. Навіть маючи постійні стилістичні значення чи відтінки, мовні одиниці досягають стилістичного ефекту тільки в зіставленні з іншими. Зіставлення є по суті ядром методу семантико-стилістичного аналізу.

            Ще одним методом є метод стилістичного експерименту. Він полягає у тому, що на місце вжитих автором слів або виразів вставлять за стилістичною метою нові. У процесі мовлення ми постійно користуємося прийомами добору зіставлення, заміни і зновузіставлення мовних одиниць, поки, нарешті, здійснено остаточний вибір. (Див. Мацько: Стилістика української мови.; Пономарів: Стилістика української мови.)

            У стилістиці здавна застосовуються кількісні (квантитативні) методи, які полягають у визначенні кількісних ознак мовних явищ.

            Стилістика використовує також статистичні методи. Вони базуються на тому, що будь-який цілісний текст – це результат добору та організації однакових стилістично одиниць мови. Цей метод допомагає виявити, що в кожному конкретному тексті є спільного, а що відмінного в порівнянні з іншими, виявити засоби індивідуального стилю автора, а також описати мовні засоби кожного функціонального стилю. (Мова – це політика, залежна від політичної ситуації країни.)

 

Структура стилістики

Структура стилістики зумовлена її предметом, напрямами і методами дослідження. Відповідно до цього у лінгвостилістиці розрізняють кілька основних розділів:

  1. Загальна стилістика вивчає універсальні стилістичні засоби мови, які є у багатьох мовах і мають спільні характеристики, закономірності функціонування мови залежно від змісту, мети, сфери побутування. Предмет загальної стилістики включає два основних аспекти:
    1. системно-структурний, що стосується будови і системи мови;
    2. комунікативно-прагматичний, пов’язаний із функціями мови, сферою поширення.

Відповідно до цих аспектів виділяємо два розділи:

  1. Стилістика ресурсів – традиційна, своє основне завдання вбачає у повному списі стилістичних засобів національної мови, звідки походять її інша назва описова стилістика. Центральними пунктами описової стилістики є синонімія й антонімія усіх мовних рівнів, розрізняє книжні мовні засоби, традиційні для писемної форми мовлення, і розмовні засоби.
  2. Функціональна стилістика має ключовим питанням визначення формування і розвиток функціональних стилів літературної мови. Ризниця між функціональною та описовою стилістикою полягає в тому, що перша обов’язково враховує екстралінгвістичні (позамовні) чинники та їх вплив на функції мови. Об’єктом розгляду функціональної стилістики служить функціональні стилі, їх класифікація, поділ на підстилі, принципи поєднання мовних одиниць у кожному з них. Вона базується також на теоретичних відомостях соціолінгвістики, психології, історії мови тощо.
  3. Стилістика усної та писемної форми, стилістика мовлення
  4. Стилістика художньої літератури
  5. Історична та синхронна стилістика
  6. Діалектна стилістика

 

Питання 2: Основні засоби фоностилістики

 

            На відміну від фонетики, що вивчає звуки української мови у фізіологічному, артикуляторному та соціальному аспектах, фоностилістика базується на ній. Вона вивчає частоту вживання фонем у різних стилях, здійснює вибір фонетичних засобів для звукових ефектів і розглядає способи їх використання. У першу чергу фоностилістика пов’язана зі словами із семантикою руху, звучання, якості, форми, кольору, світла. Головним елементом звукової організації художньої мови є звуковий повтор. Виділяють постійні (регулярні) звукові повтори, серед яких виділяється рима (співзвуччя, переважно в кінці рядків). Є і нерегулярні (непостійні) звукові повтори, серед яких виділяється звуковий паралелізм. Найважливішими фігурами є:

  1. Алітерація – повтор одного чи кількох приголосних у суміжних чи розташованих недалеко одне від одного слова.
  2. Асонанс – повтор одного або кількох голосних в аналогічній ситуації.
  3. Анафора – початковий (ініціальний) повтор однакових звуків (слів) відповідно на початку слів, рядків, строф, абзаців, розділів.
  4. Епіфора – повтор однакових звуків (слів) відповідно наприкінці слів, рядків, строф, абзаців, розділів.
  5. Кільце (епанадиплоса) – повтор однакових звуків на початку одних слів чи рядків і наприкінці наступних.
  6. Логогриф – це гра зі складом; вигадлива стилістична фігура, що нагадує словомереживо, утворене усіченням звуків, складів, їх додаванням, поєднаним із алітераціями і асонансом. Jedno slovo v rωznύch ψαdcνch tιže bαsnμ.
  7. Звуконаслідування (ономатопоя) – спосіб звукописання, що полягає в імітації звуків природи за допомогою прямого їх наслідування. Це один із засобів урізноманітнення мови художньої літератури.

 

Питання 3: Стилістичне використання синонімів та антонімів

 

Вираження синонімії

Слова близькі за значенням і різні за звучанням, відрізняючись семантичними, стилістичним забарвленням, або обома цими ознаками.

            Для лексикології синонімія – це повний або частковий збіг значень двох або кількох слів як одиниць словника у відриві від контексту.

            Стиль (одягу, архітектурний, високий / низький, романтичний, барвистий, сухий, архаїчний, Бальзака,...) – це специфічний спосіб діяння, відмінний від решти, властивий комусь або чомусь одному. Стиль починається там, де є вибір. Стосовно до мови, вибір – це синонімія. Багатство синонімів – це одна з основних ознак багатства мови взагалі.

            Стилістику цікавлять реальні можливості вибору, які дає мовцеві мова для вираження думки. Стилістиці властиве поширене розуміння синонімії. Під нею ми розуміємо не тільки лексику, але й синтаксис (радіти з/від чогось), морфологію (братові/брату, буду працювати/працюватиму), словотвір, фразеологію.

            Серед видів синонімії найширше використовуються лексичні, серед яких виділяють ідеографічні (різні відтінки значень): назва-заголовок (у статтях).

Стилістичні синоніми належать до різних стилів і характерні різною мірою експресивного забарвлення, напр., іти – топтатися, лізти, тюпати, тягтися тощо; розмовляти – балакати, щебетати, бурчати, варнякати (п’яна людина) тощо.

Використання синонімів у різних стилях неоднакове. В офіційно-діловому стилі вживаються обмежено для пояснення і деталізації. Трохи ширше як засіб уточнення у науковому стилі (азбука – кирилиця, алфавіт – із грецької, абетка – українською). Певний час такі синоніми існують як дублети, потім один із них використовується активніше, або ж вони розмежовуються між стилями: іншомовні терміни – в суто науковому стилі (лінгвістика), а питомий – у науково-популярному (мовознавство). У публіцистичному стилі крім загальномовних використовуються і контекстуальні синоніми (антоніми: стилі барвистий та сухий – офіційний, лаконічний).

Компонентом синонімічного ряду виступають також евфемізми. Це слова чи словосполучення, що передають зміст у пом’якшеній формі (напр., вигадка або фантазія замість брехня; лібералізація цін замість подорожання).

Перифрази – описові звороти, за допомогою яких явище, предмет, особа подаються не прямо, а через опис характерних рис (обмежений = евфемізм від дурний, розгорнутий опис).

 

Стилістичне використання антонімів

            Слова, які означають протилежні за змістом поняття. При визначенні антонімів обов’язковою умовою є логічно-семантична співвідношеність позначуваних ними понять. Сюди належать слова, що позначають якості (добрий – поганий), почуття (друг – ворог), простір і час (південь – північ), дії і стани (сумувати – радіти), а також нейтральні та емоційні назви одного і того ж поняття (хлопець – красень, нероба, балакун, базіка(ло) тощо.

 

Слова з конкретним значенням, як правило, антонімів не мають, як і велика частина займенників. Антонімія пов’язана із полісемією. Багатозначне слово має антоніми на кожне значення або їх частину (зелений = неосвічений). Антоніми допомагають створити контрастну характеристику образів, предметів, явищ. В офіційно-діловому стилі вони вживаються рідко, у науковому – для відтворення шляху логічних роздумів (енергія припливів і випливів – один з небагатьох видів енергії, не зобов’язаних своїм походженням теплу сонячних промінь.

Найширше вживаються в публіцистичному та художньому стилях (Війна і мір, Батьки і діти). А може бути також контекстуальною. А лежить в основі таких художньо-зображальних прийомів як: антитеза = протиставлення (буває проста і складна), напр., Гірко заробиш, солодко з’їси. У бороді гречка цвіте, у голові $. Епітет-оксиморон – мовна фігура, у якій поєднуються два протилежні за змістом слова, що в сукупності дають нове поняття, напр., солодкий біль. Прийом антонімічної іронії полягає в тому, що слово сприймається не в прямому, а в протилежному розумінні (тобто, стає само антонімом), напр., така гарна вона (іронічно – негарна).

 

Стилістичні можливості омонімії

            Напр., чайка = птах або човен, кава = напій або птах (в Західній Україні kavka). Зі стилістичною метою найчастіше використовуються омоніми, що виникли на рідному ґрунті внаслідок розпаду семантичної єдності. Основна стилістична функція омонімів – досягнення жартівливого чи іронічного ефекту. Омонімія є основою для створення каламбурів. Каламбурна манера характерна для художньої літератури. Можливості омонімів використовує і публіцистика (заголовки). Українська мова – міжмовна омонімія (укр. слова – протиставлені росій.).

 

 

 

Паронімія

            Напр., континент – контингент, адресант – адресат. Як і омонімія пароніми використовуються для створення каламбурів, але пароніми тут мають ширші можливості. Приклади: розрахунки (бюджет) і прорахунки (помилка), манери й маневри, факт і фактор, таємничий і утаємничений, індійці й індіанці, особовий (tύkα se obecnμ θlovμka – особовий відділ) – особистий (о. справа – osobnν vμc).

 

Питання 4: Стилістичне використання неологізмів, застарілої, розмовної та просторічної лексики

 

Старослов’янізми

Окремою зі стилістичного погляду групою виступають старослов’янізми: раб, град, єдиний, приязнь, братство, святиня, небеса тощо. Частина їх уживається в номінативній функції: учитель, глава (уряду), область, проте більшість із них для надання мові урочистого чи сатиричного звучання. В українській мові є слова, що позначають реалії з життя інших народів – екзотизми: сантим (монета), мді, чайхана (чайна), а також варваризми – для надання мові колориту та посилення експресії. Варваризми зберігають іншомовну графіку, напр., alma mater, lêt-à-lêt (= face to face) тощо.

 

Неологізми

            Виникнення неологізмів викликане потребою давати назви новим предметам і поняттям у житті, особливо це стосується науково-технічної термінологічної лексики (інтерферон, генотип, генофонд). Ще одна причина появи неологізмів – потреба замінити наявну назву точнішою.

Неологізми поділяються на загально-мовні (виконують номінативну функцію і є нейтральними) та індивідуальними (які дають назву поняттю, що вже має словесне позначення у мові). Доля останніх залежить від авторського вміння їх створити. Появою неологізмів особливо характерні періоди докорінних змін у житті суспільства (комп’ютер, дисплей).

Неологізми належать до пасивної лексики, вони сприймаються як нові, поки незвичними є позначувані ними поняття. Потім ці слова стають загальновживаними, або зникають із ужитку. Загальномовні неологізми вживаються насамперед в офіційно-діловому, науковому та публіцистичному стилях. У художньому стилі вони використовуються для відтворення колориту певного періоду в історії суспільства, а також можуть надавати текстові піднесеності чи гумористичного ефекту. Авторські неологізми характеризують творчу матерію автора.

 

Застаріла лексика. Історизми й архаїзми

Вона також належить до розряду пасивної. Ступінь застарілості слова залежить від тривалості його використання: Чим довгіше вживалося слово, тим менше торкається його процес старіння. Причиною зникнення лексем – зникнення з життя певних понять (історизми – зникнення реалії запричинить зникнення слів. Архаїзми – це слова, які замінилися іншими (персть – палець, десниця – права рука, шуйця – ліва рука тощо). Історизми не мають синонімів у сучасній мові. Вони вживаються тоді, коли виникає потреба дати характеристику минулим епохам. Як правило, вони виконують номінативну функцію в історичних працях (науковий стиль), а також в художньо-белетристичних творах, де по-справжньому відтворюють характеристику людей, суспільства, політичного устрою, цілої епохи...

Інколи можуть виконувати стилістичну функцію урочистості при зображенні героїчних подій чи вчинків людей.

Архаїзми у номінативній функції не вживаються, а виступають як стилістичний засіб у художньо-белетристичному та публіцистичному стилях. Як правило, це старослов’янські чи староукраїнські елементи. Зрідка вони використовуються в науковому стилі. Окремі в офіційно-діловому. У невідповідному контексті, архаїзми набувають гумористичного звучання.

 

Розмовна лексика

Вона не має чіткого розмежування. Розмовне мовлення включає широкі семантичні поля слів на позначення: мовлення, пересування, споживання їжі і напою, поведінки людини та її особливих стосунків, ставлення до праці, ступінь інтелектуального розвитку і т. д.

            Ця лексика має заряд оцінності та емоційності. Частиною її є розмовно-побутова лексика (назви їжі, одягу, будівель тощо). У розмовному стилі розмовна лексика вживається у нейтральній функції, а коли вона потрапляє до художньої літератури, має потім зовсім інше значення ($ відбиток свого середовища, надає творові розмовне забарвлення). У поетичних творах для досягнення іронії чи довірливого ставлення.

 

Просторічна лексика знаходиться на межі літературного вжитку або за нею. Це або перекрученіхтобус, транвай), мова дітей або з різко зниженням експресивним значенням (росіянізми в українській мові, напр., досвітання, панімайте...). Компонентом просторічної лексики є вульгаризми – лайка, прізвиська, $. У художньому і зрідка публіцистичному стилях розмовна і просторічна лексика використовується як засіб гумору і сатири.

 

Питання 5: Особливості стилістичного використання термінології

 

Стилістичне використання запозиченої лексики

Основну частину лексичного фонду української мови становлять питомі слова. Сюди належать шар лексики спільної для індоєвропейських мов, інший – спільний для слов’янських мов. Лексеми властиві лише східнослов’янським мовам (сорок, дев’яносто тощо) та власне українські слова (мрія).

Крім питомої, до лексики належать і слова іншомовного походження, серед яких у першу чергу відрізняються інтернаціоналізми. Це слова, що вживаються в багатьох неблизько споріднених мовах і водночас зберігають спільність семантики і фонетико-морфологічної будови (телефон, еволюція, театр,...). Морфемні інтернаціоналізми (біо-, мікро-, макро-, полі-), як правило, інтернаціоналізми, утворені на основі грецьких та латинських коренів (відеотелефон, космодром, гідрономіка, біоніка).

Часто початкове а- чи е- чи ф- (алітерація, еволюція, факультет) – інтернаціоналізми. Напр., агенти, акції, журі, конкурс, огірок (тюркське), хата,...

При засвоюванні українською мовою ці слова підлягають її графічній, звуковій та граматичній системі. Інтернаціоналізми входили у систему мови багато часу назад, завдяки безпосереднім контактам мов, через посередництво іншої мови або літературних джерел (Київська Русь – торгівля – контакти з іншими краями та їх мовами; тюрко-татарські запозичення (козак – Запорізька Січ 14/15 ст.).

До запозичень належать також імена – Андрій, Катерина, Микола, Олександр, Іван, Михайло, Данило – грець./латинське походження (з часів християнства – при хресту давали імена), деякі з них зазнали фонетичних змін (Хома – Thomas, Оксана – Xenie).

Інтернаціоналізми й усі іншомовні слова часто виступають як терміни в офіційно-діловому, науковому та публіцистичному стилях, виконуючи там номінативну функцію без жодного стилістичного навантаження.

 

Терміни – це одиниця історично сформованої системи, що позначає поняття і його місце в системі інших понять та служить для спілкування людей, пов’язаних єдністю спеціалізації (мова фахівців). Сукупністю є термінологія (галузей). Зараз у розвинених мовах близько 90 відсотків нової лексики становлять науково-технічні терміни, проте історія мови не знає випадку цілковитої заміни термінології якоїсь галузі науки за короткий час. Термін не тільки називає, а й логічно, вичерпно, точно позначає поняття.

            За структурою терміни поділяються на однослівні, терміни-словосполучення (важкі метали), питомі й запозичені (займенник, морфема). Більшість термінів-іменники. Термін повинен бути однозначним. Багатозначні одиниці в межах терміну систем уживаються $ (морфологія – лінгвістика або біологія).

            Небажаним явищем є синонімія термінів (терміни-дублети). Є тенденція терміни іншомовного походження вживати в офіційно-діловому стилі та суто наукових працях (академічні видання). Проте у науково-популярних, науково-навчальних та публіцистичних текстах – питомі.

            Від термінів треба відрізняти номенклатурні назви. В основі терміна лежить загальне поняття, у номенклатурній назви – одиничне. Це своєрідні етикетки явищ, понять: серійні марки машин, приладів, найменування підприємств, географічні назви (напр., хвойні породи – це номенклатурна назва).

            У публіцистичному стилі терміни вживаються не тільки для називання понять, але й розкриття їх змісту. У художньо-белетристичному стилі терміни також вживаються у номінативній функції.

 

Питання 6: Характеристика основних тропів, їх уживання в різних стилях української мови

 

Лексична стилістика

 

            Зв’язок між лексикологією української мови та лексичною стилістикою базується на таких засадах, що й між фонетикою та фоностилістикою. Лексикологія дає повну характеристику лексичних одиниць мови з точки зору того, як вони відображають дійсність, з якими поняттями співвідносяться. Лексична стилістика виділяє групу слів, здатних створювати не тільки лексико-семантичні, а й стилістичні протиставлення. На матеріалі класифікації слів, здійснюваних у лексикології, стилістика виділяє лексеми, стилістичні можливості яких ґрунтуються на оцінних характеристиках понять і реалій. На змінах семантичної структури слова (функціональні переноси, заміни і $) формуються (стилістичні) засоби словесної виразності – тропи – слово троп з грецької (=спосіб, манера, прийом,...), це слово, вжите в переносному значенні для створення образності. Тропи широко вживані в художньому стилі, меншою мірою в публіцистичному, майже не вживаються в офіційно-діловому та науковому стилях. До тропів належать:

  1. Порівняння – троп, побудований на зіставленні фактів, для пояснення одного з них за допомогою іншого. Роль порівнянь полягає у виділенні якоїсь особливості предмета чи явища, яка найяскравіше виступає у порівнюваних предметах (білий як сніг, місяць як золотий серп = форма місяця, очі блакитні як небо).
  2. Епітет – слово, що образно означає предмет або дію, підкреслює характерну властивість певного явища чи поняття. Його функція полягає в тому, що він індивідуалізує якусь ознаку, показує предмет із несподіваного боку ($).
  3. Метафора (грець.) – троп, побудований на вживанні слів у переносному значенні, на основі подібності за кольором, формою, призначенням (Дощ іде. = дощить Перша ластівка = початок – ці два приклади належать до стертих метафор, т. зв. мовних штампів). Метафори й епітети повинні бути індивідуальними для кожного автора.
  4. Метонімія – троп, побудований на перенесенні значення за суміжністю, тобто на основі внутрішнього чи зовнішнього зв’язку між поняттями. Зв’язок цей може існувати між:

1.      автором і його твором (читати Котляревського)

2.      посудиною і вмістом (хоч відро випий)

3.      предметом і матеріалом (ходити в золоті)

4.      місцевістю і людьми, які там перебувають (Прага прокидається = люди у Празі прокидаються)

Метонімії найчастіше вживаються у публіцистичному та художньому стилях.

  1. Синекдоха (грець.) – троп, побудований на кількісній заміні: Одне вживається замість множини, видова назва замість родової (частина замість цілого), напр., і буде син, і буде мати, і будуть люди на землі = буде багато дітей і матерів.
  2. Персоніфікація – троп, побудований на наділенні предметів, явищ природи та абстрактних понять рисами людини. Може бути частковим різновидом метафори.
  3. Гіпербола – троп, в основі якого лежить підкреслене перебільшення розмірів, рис, характеристик, ознак предмета чи явища.
  4. Літота (з грець.) – протилежність гіперболи.
  5. Алегорія являє собою втілення абстрактного поняття в конкретному образі (хитрий – лисиця, упертий як осел).
  6. Антитеза – риторична фігура, що полягає у навмисне підкреслюваному зіставленні двох протилежних, але пов’язаних між собою поять, явищ, речей та образів для підсилення враження, напр., Кайдашева сім’я = мова селян. Інфінітив – ризниця між літературним ти та розмовним ть, напр., лаять, балакать, одчепись од мене = відчепись від мене.

Порівняння з фольклору – як тополя, шовкова нитка, буйний вітер.

Патронімічні назви – по-батькові, напр., Ходаківна (Ходак – батько).

 

Питання 7: Морфологічні засоби стилістики

 

            У стилістичному плані морфологія використовується, по-перше, при наявності близьких за походженням явищ або, по-друге, розподілу морфологічних одиниць за окремими стилями мови, де вони вживаються з різною частотністю.

            Морфологічні синоніми – це граматичні форми того самого слова, які розрізняються засобами граматичного вираження: повні форми (дрібний, дрибная, дрібноє, дрібнії) та стягнені форми прикметників (дрібен, дрібна, дрібне, дрібні).

 

 

 

 

Стилістичні можливості окремих морфологічних категорій

 

  1. Категорія роду: В офіційно-діловому мовленні перевага надається формам чоловічого роду навіть при наявності жіночих відповідників, напр., лікар Надія Іванчук. Форми з –ка вживаються в художньому, публіцистичному та розмовному стилях. Найабстрактнішим є середній рід, найчастіше вживаний у науковому стилі, де не допускаються варіантні форми. Ширшими є можливості цієї категорії у художньо-белетристичному та розмовному стилях. За їх допомогою можна створити пестливий (ласкавий) тон, відтінок $, співчутливе, прихильне чи навпаки зневажливе ставлення, а також дитяче сприйняття світу. Найчастіше середній рід використовують при створенні негативних характеристик.
  2. Категорія числа: Офіційно-діловий стиль надає перевагу іменникам, що вживаються лише в однині (запровадження, скасування) чи лише у множині (кадри, ресурси, фінанси), натомість науковий стиль використовує специфічну множину речовинних іменників на позначення видів, сортів, ґатунків речовин. У художньому стилі така множина є засобом експресії чи масовості (чаї, кави; шумлять пшениці, жита). У критичних наукових статтях уживається т. зв. авторська форма множини (не тільки для висловлення власних думок, а й для наукового узагальнення, напр.,  Ми зафіксували достатню кількість прикладів, щоб...). Здебільшого у таких випадках використовуються дієслова теперішнього часу у множині, безособові конструкції і непрямі відмінки займенників (у роботі розглядаються норми літературної мови = безособова конструкція). Пошана множина (vykαnν) позначається 2-ою особою множини займенників та дієслів (Чому ви мені не вірите? Чому ви мені не вірили?). Вислови на зразок Ви казав..., Ви була... не відповідають літературній нормі, є ознакою просторічності мовлення. Один із варіантів (розмовний) – множинні форми займенників та дієслів у сполученні з одниною іменника (мої тато, мої мама). Існує і пошана однини – звернення до визначних сучасників, історичних осіб, для висловлення шанобливості, піднесеності, напр.:

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди,

Поки сонце в небі сяє,

Тебе не забудуть.

(Т. Шевченко – На вічну пам’ять Івану Котляревському)

  1. Ступені порівняння та розряди прикметників: Офіційно-діловий та науковий стилі використовують переважно відносні прикметники (надзвичайний, повноважний, дипломатичні стосунки). Навіть якісні прикметники термінологізуються і переходять у розряд відносних (білі та червоні порічки – різновид смородини, θernιho rybνzu, білий та  червоний тут терміни, тому вони належать до відносних прикметників). Приклади: геополітична ситуація, громадсько-політичні партії тощо. Значна кількість термінів утворюється за допомогою іменникових означень, напр., Міністерство закордонних справ, обмін речовин. Проста форма вищого та найвищого ступеня порівняння прикметників нейтральна й використовується у всіх стилях (приваблива дівчина – більш приваблива). Складена = аналітична форма має відтінок книжності, тому вживається паралельно з простою в офіційно-діловому й науковому стилях. $ ознаки створюються також за допомогою префіксів арх-, гіпер-, над-, ультра-, які в офіційно-діловому та науковому стилях мають нейтральне та в художньому та публіцистичному емоційно-експресивне забарвлення.
  2. Стягнені і нестягнені форми: Нормативними та звичайними є повні форми прикметників. Короткі та нестягнені форми прикметників (чи займенників) характерні для народної творчості та української поезії 19-ого – початку 20-ого ст. Вони надавали урочистого чи інтимного відтінку й підтримували ритміку та мелодичну вірша, проте ніколи не переважали в жодному стилі.
  3. Інші стилістичні засоби морфології: Художній та розмовний стилі ширше послуговуються дієсловами, а науковий і офіційно-діловий – іменниками. У науковому стилі дієслово має якісне значення, тобто означає постійну властивість предмета, та в художньому має динамічний характер. Займенники можуть виступати як частки і надавати мовленню експресії. Емоційності та експресивності надають зменшено-пестливі форми іменників та прикметників.

 

Питання 8: Синтаксичні засоби стилістики

 

Стилістичні можливості синтаксису базуються на синонімії синтаксичних явищ. До стилістичних ресурсів простого речення належать: спосіб вираження членів речення, порядок слів, використання однорідних членів речення та засоби зв’язку між ними, різновиди простих речень.

Один із важливих стилістичних засобів – синонімія вираження ресурсів.

Присудки ускладненої форми (чинити опір, покладати надії), властиві книжним стилям, науковому, офіційно-діловому, частково публіцистичному. Паралельні їм прості дієслівні присудки характерні для художнього та розмовного мовлення. Розмовний характер має дієслівний присудок, виражений інфінітивом, вигуком, повторюваним дієсловом (стук, стук, стук – вигук замість дієслова). Дієслово бути у формі теперішнього часу використовують у книжному мовленні, у формулюваннях та визначеннях.

 

Порядок слів

            Українська мова належить до мов із вільним порядком слів, що дає можливість з одного речення зробити кілька варіантів, при перестановці компонентів. Проте вільність не виключає правил, що регулюють їх розташування. Порядок слів виконує синтаксичну і стилістичну функцію. Розрізняють прямий (звичайний) і зворотний порядок слів. При прямому порядку слів група підмета стоїть перед групою присудка, узгоджене означення перед означуваним словом (зелений ліс), неузгоджене означення після нього. Такий порядок слів характерний для наукового, офіційно-ділового, публіцистичного стилю. Зворотний порядок слів (інверсія) застосовується у художньому та розмовному стилях. При цьому найбільша увага зосереджується на тому членові речення, який виноситься на кінець. Таким чином значно підвищується експресивність та емоційність тексту.

Книжно-писемне мовлення характерне вживанням повних речень. Неповні речення частіше вживані в живому мовленні.

 

Специфіка використання односкладних речень

  1. Для означено-особових речень характерне перенесення акценту з виконавця на дію. Вони вживані в розмовному мовленні, художніх текстах, іноді публіцистичних, навчальному та популярному різновидах наукового стилю.
  2. Неозначено-особові речення (напр., Булатові наказали стежити за Шевченком. 3-я ос. мн.) поширені в розмовному та художньому стилях, рідко в публіцистичному.
  3. Узагальнено-особові речення (zvl. 2. os. sg., фраза і дія стосується будь-якого моменту, напр., Згаяного часу не доженеш.), що містять узагальнені судження. Компонент розмовного мовлення та народної творчості.
  4. Найрізноманітніші за функціями – інфінітивні речення. В офіційно-діловому та публіцистичному стилях вони мають відтінок наказовості, категоричності. У художньому стилі вони допомагають відбити психологічне напруження стану людини, сумнівів (напр., Бути чи не бути?).
  5. Безособові речення наголошують на результаті дії, напр., Дощить. Йому спиться. Офіційно-діловий та науковий стилі віддають перевагу конструкціям на но-, то-, які виражають наслідки подій і процесів. У науковому стилі безособові речення стають головними у складнопідрядних. Художній стиль використовує ці типи речень в описах природи чи стану людини.
  6. Номінативні речення: В офіційно-діловому та науковому стилях вживаються на початку тексту, який далі розкриває зміст цього поняття. Ту ж роль (з відповідним добором мовних засобів) вони можуть відігравати в художньому та публіцистичному стилях. У середині тексту вони можуть служити засобом уповільнення розповіді, у кінці підсилюють виклад, ставлять емоційну крапку.

 

Складне речення

            Складним реченням надається перевага в книжному мовленні, оскільки вони найбільше відбивають його логічність та інтелектуальність. Науковий виклад потребує виявлення часових, умовних, допустових стосунків, причиново-наслідкових зв’язків, тому найдоцільнішими тут є складнопідрядні речення. У них зв’язок між окремими частинами тісніший ніж у складносурядних. Художньому стилю властиві підрядні обставинні речення часу і місця. Підрядні означальні широко вживаються в усіх стилях.

            Офіційно-ділове мовлення менше ніж наукове вдається до складнопідрядних речень. Йому більше властиві прості, але досить поширені речення. Перша вимога до таких речень – ясність і точність формулювання. Для уникнення надмірного ускладнення у цих текстах запроваджують рубрикацію (пункти й підпункти).

Прагненням до об’єктивної узагальненості, абстрактності без зазначення суб’єкта дії, пояснюється широке використання в науковому та офіційно-діловому стилях пасивних конструкцій.

Структура наукового тексту – це система одиниць різних рівнів. Одиниця найвищого рівня – складне синтаксичне ціле, що являє собою об’єднання самостійних речень у більші відрізки мовлення. Вони характеризуються єдністю думки, теми, структурною завершеністю. До інтонаційно-синтаксичних одиниць належать абзац – пов’язана за змістом частина тексту від одного відступу до іншого. Абзац дає можливість відтворювати думку в процесі її розвитку. У нехудожніх текстах поділ на абзаци стандартний й у художніх та публіцистичних різноманітний, що залежить від теми і форми викладу. До продуктивних фігур у всіх видах текстів належать анафора, епіфора, антитеза. Щоб зосередити увагу на певному положенні, в науковій прозі застосовують форму запитань і відповідей (Які існують типи? Їх п’ять:...).

 

Складносурядні речення

            В нехудожніх стилях вони констатують певний стан речей і не містять зіставлення чи протиставлення. Особливістю складносурядних речень є ритмічність і плавність, тому вони надають художньо-белетристичним текстам легкості, витонченості.

 

 

Безсполучникові речення

            Вони широко представлені в описах природи, місцевості, дорожніх нотатках, де йдеться про зовнішні риси зображуваного. У поетичних творах уживання безсполучникових речень надає відтінку розмовності і сприяє вияву експресії.

            Серед сполучників який та що перевага надається другому. Сполучник та найширше вживаний у розмовному мовленні, хоча це не виключає його використання в інших стилях.

 

Стилістична роль компонентів ускладнення речення

 

            Однорідність як один із типів ускладнення речення надає мовленню виразності, підкреслює дії, ознаки, стани чи предмети. У нехудожніх стилях однорідність має переважно класифікаційний характер. Класифікація відбувається на одній підставі і має відповідати логічним вимогам. Не можна вживати як однорідні різнопланові слова, що позначають тематично не пов’язані поняття чи родові, видові поняття. При їх виборці:

 

Відокремлені компоненти речення в науковому та діловому стилях основним зображенням мають уточнення, додаткове повідомлення. У художньому та публіцистичному стилях вони є засобом оцінності чи образності. Найчастіше цю роль поступають дієприслівникові та дієприкметникові звороти, прикладка.

Вставні слова не мають формального зв’язку з реченням чи його складниками. Для наукового та офіційно-ділового стилю найхарактернішими є вставні слова, що вказують на стосунки між частинами тексту (по-перше, по-друге,...; отже, таким чином, насамперед, нарешті,...), передають ставлення до способів висловлення думки (ймовірніше, точніше,...), зазначають джерело повідомлення (на думку вчених, за результатами досліджень), пом’якшують категоричність висновків (як відомо, припустимо), дають раціональну чи емоційну оцінку інформації (на жаль, напевно, мабуть). Як правило, з такими самими функціями перелічені типи вставних слів уживаються й у публіцистиці. Художня література використовує весь набір слів, які у взаємодії з іншими засобами цього стилю сприяють вираженню припущень, сумнівів, упевненості, ствердження чи заперечення. Особливо широко вживаються вставні слова в розмовному мовленні, надаючи йому експресії.

Вставлені конструкції в науковому стилі та його різновидах є засобом уточнення і роз’яснення, додаткового повідомлення, а в художньому і публіцистичному стилях сприяють розвиткові другого плану розповіді, можуть містити оцінку і експресивні зауваження автора.

           

            Інші синтаксичні одиниці

                        Усне або письмове мовлення іншої особи, що вводиться в текст авторською ремаркою зі збереженням лексичних, граматичних та інших особливостей зветься прямою мовою. Одним із видів прямої мови є цитування. Це дослівний уривок з іншого твору, наведений із дотриманням усіх особливостей та посиланням на джерело. Цитати характерні для наукового та офіційно-ділового стилів. Обов’язкова умова – автентичність першоджерелу. Малі цитати основно характерні для публіцистики. Особливі значення посідає пряма мова в художньому стилі, завдяки чому він досягає глибокої експресивності. Зокрема в драматичних творах, пряма мова є єдиним засобом самовираження персонажів. У недраматичних жанрах мові автора протиставляється мова персонажів, яка дає рух оповіді, характеризує героя і його добу.

            Непряма мова – це форма чужої мови, що будується на основі безпосереднього висловлювання, але передається від автора за допомогою підрядних речень з певними скороченнями. Автор викидає тут деталі, нецікаві чи неважливі для читача, або ж коли відпадає потреба передати своєрідність мовлення персонажів.

            Монолог – мовлення однієї особи, звернене до широкої аудиторії з метою впливу на нею. У художніх творах монолог репрезентує спрямоване на читача мовлення автора або стилізоване підусне мовлення, внутрішнє мовлення персонажа. У недраматичних творах монолог служить для характеристики персонажів та виявлення авторського ставлення до них.

            Діалог – розмова між двома особами, яка крім функції спілкування розкриває характери персонажів.

            Еліпс побудований на пропуску слова чи словосполучення та вживається для відтворення енергійності, схвильованості чи розгубленості; використовується в публіцистиці та в художній літературі.

 

Питання 9: Характеристика стилів української мови

 

  1. Офіційно-діловий стиль
    1. Лексика: емоційно нейтральна, у прямому значенні; юридична, суспільно-політична лексика (іменники – морф. однина – абстрактна лексика).
    2. Синтаксис: речення поширені, ускладнені прості речення дієприслівниковими зворотами (виходячи з України...), відокремленими обставинами, дієприкметниковими зворотами, відокремленими означеннями, передминулим часом (нависла була), однорідні додатки (проголошує незалежність та створення...), прикметники – відносні – обмежена кількість – кліше: смерть, небезпека,...; порядок слів прямий.
  2. Науковий стиль
    1. Лексика: терміни (більше інтернаціоналізми), приклади, складні терміни = словосполучення; хімічна + біологічна лексика (у цілому тексті – більшість абстрактної лексики, іменний текст), напр., зникнення, зріст, радіоактивний, активація, схожість; більше іменників; опредмечена дія (рух) – ріст, розподіл,...; прикметники – невелика кількість відносних, тільки в разі необхідності; неузгоджені означення (клітини зародку, вміст білка).
    2. Синтаксис: складнопідрядні речення – передусім підрядне означальне та причинне (що пов’язане з їх...), з’ясувальне (можна вважати, що в цей час...), особове х безособове (можна вважати); присудки – складні, пасивний стан дієслова; складне речення – неузгоджені означення, обставини – прислівники міри та ступеня, вставні слова – наукові припущення (очевидно, можна вважати)
  3. Науково-публіцистичний стиль
    1. Синтаксис: синоніми тут служать засобом експресії, ціль – переконання; безсполучникове складне речення (доповнює речення), і те, і те сталося – повторення підмета; безособові речення – узагальнення – типове явище для радянської епохи, навпаки – еліптичне мовлення; монотонності суто наукового стилю протиставляється публіцистичний прийом тексту з метою впливу на емоції, звернення уваги.
    2. Лексика: антитеза (протиставлення), вставні конструкції (можливо), вставлені конструкції (додаткові значення).

 

 

Норми стилістичного синтаксису

 

Показник мовної майстерності – це вміння використовувати різноманітні синтаксичні конструкції.

Н – д.: проректор по науковій роботі – проректор із наукової роботи

            школа по підготовці продавців  - школа для підготовки продавців

            міське бюро по працевлаштуванню – міське бюро працевлаштування.

 

Конструкції з прийменниками вищого ступеня обов'язково вимагають прийменників від, ніж: книжка була цікавіша від попередньої, книжка була цікавіша, ніж попередня, за попередню.

Помилкою є вживання словосполучення, у яких порушуються закони сполучуваності слів: глухий тупик, захисний імунітет, пам'ятний сувенір, де прикметники вже зайві, бо семантика іменника вже передає бажане поняття.

Слово одержати вживається в сполученнях із конкретним значенням: одержати листа, квитки, книжки, гроші; але не рекомендується використовувати: одержати високу оцінку, освіту, навички, перемогу; натомість: дістати високу оцінку, освіту, набути навичок, здобути перемогу.

Слід дотримуватися норм синтаксичного зв'язку при вживанні слів завідувач, командувач, поширювач з родовим відмінком – відділу, кафедри, бібліотеки; але завідуючий ( рідко ) кафедрою, редакцією, бібліотекою; згідно з вимогами.

 

Фразеологія

При використанні фразеологічних одиниць важко дотримуватися стійкості їх лексичного складу; довільна видозміна чи калькований варіант – порушення фразеологічних норм.

 

Наприклад, слід уживати:                                    Неправильно

 бути в пригоді ( допомагати,

 бути корисним в чомусь)                                                   стати в нагоді

 

просто неба                                                                під відкритим небом

 

біла пляма                                                               біле місце

 

Правильно                                                             Кальки з російської

складати іспити, екзамени                                                      здавати екзамени

укладати угоду (договір)                                        заключати угоду

запобігти пожежі                                                    попередити пожежу

зазнати невдачі                                                       потерпіти невдачу

собі на втіху                                                             у своє задоволення

впадати в око                                                            кидатися у вічі

ніде правди діти                                                      нічого гріха таїти

поговорити по щирості                                            поговорити по душах

жити в розкошах                                                       жити приспівуючи

при надії  ( вагітність)                                               у цікавому стані

крига скресла                                                               лід зрушився

 

Коли фразеологічні одиниці використовуються неправильно, вони перестають бути засобом образності, а псують текст, як і будь – яка інша помилка.

 

Загальні стилістичні норми усного мовлення

 

Мова сучасної публіцистики орієнтується на одночасно на експресію і на стандарт. Ознака майстерності – уміле поєднання цих двох чинників.

Слід уникати частого повторення одних і тих же експресивних засобів, бо найбільша вада – не стандарт, а погана експресія, що сприймається як штамп.

Зразок : біле (чорне, зелене, м'яке, срібне) золото. При їх заштампованості негативним є те, що вони не сприяють зрозумілості, а, навпаки – затемнюють його зміст, бо не кожен читач зрозуміє, що живе золото – риба, біле – бавовник, чорне – вугілля і т.д.

Розробляючи принципи риторики, античні автори визначали 3 мети ораторського мистецтва – переконати, схвилювати, привабити читача. Ці принципи можна застосувати й до радіо, газет, телебачення. Однак у мові засобів масової інформації головне – переконати (агітаційний характер), кінцевий результат – вплив на читача чи слухача.

Тепер мова засобів масової інформації перебуває під значним впливом усного мовлення, наслідок – проникнення туди розмовних елементів. Проте вони не повинні розхитувати норм літературної мови, а вживатися доречно, тоді, коли є функціонально зумовленими, як визначені стилістично. Призначення їх – створювати колорит невимушеності, пожвавлювати виклад. Так само умотивованим має бути використання і книжної лексики.

 

 

1.Предмет та завдання стилістики.

2.Методологія і методи стилістики.

3.Зв'язок стилістики з іншими науками.

4.Фоностилістика.

5.Лексичні засоби стилістики.

6.Морфологічні засоби стилістики.

7.Синтаксичні засоби стилістики.

8.Стилістичні норми української мови.

9.Художній стиль.

10.Офіційно – діловий стиль.

11. Публіцистичний стиль.

12.Науковий стиль.

13.Розмовний стиль.

15.Стилістичне використання багатозначності. Тропи.

16.Стилістичні можливості синонімів.

17.Антоніми як стилістичний засіб.

18.Стилістичні можливості омонімів і паронімів.

19.Стилістичні можливості спеціальної лексики: термінів.

20.Стилістичні можливості діалектизмів.

21.Стилістичні функції жаргонної та арготичної лексики.

22.Стилістичне використання розмовної, просторічної і вульгарної лексики.

23.Слова іншомовного походження у стилістичній функції.

24. Стилістичне застосування архаїзмів та історизмів.

25.стилістичне застосування неологізмів.