Морфологія

 

1. Питання: Предмет морфології. Граматичне значення і граматична форма. Граматична категорія.

 

Термін граматика веде (бере) свій початок від давньогрецького словосполучення grammatikι tιchnι, що перекладається як мистецтво читати і писати літери. Проте первинне значення втратило ще в античні часи, та стало означати науку про будову мови взагалі. Як мовознавча дисципліна граматика в свою чергу поділяється на дві міцно пов'язані галузі: наукового аналізу і практичного вивчення мови: морфологію й синтаксис. Морфологія – розділ граматики, який вивчає особливості будови слів і творення їх форм. Термін створений у 19 ст. шляхом поєднання двох грецьких слів: morphι = форма і lσgos = наука, вчення. Спочатку він використовувався у природних науках, а потім в мовознавстві. Одне із найважливіших завдань у морфології – вивчення грам. класів слів (частин мови й принципів їх класифікаційного виділення). У морфології широко використовуються терміни: гр. значення, гр. форма й гр. категорія. Пр.: “За Дніпром високе небо ясно палало всіма кольорами веселки.” Слова змінюють форму відповідно до закономірностей сполучуваності у реченнях різної структури, залишаючись при цьому в межах лексичних значень. Пр.: гр. форма слів небо: сер.рід, однина, називний відмінок; небом: сер.рід, однина, орудний відмінок. Семантика цих двох слів не змінилась. Гр. значення набагато абстрактніші, ніж лексичні, які мають індивідуальний характер. Якщо взяти ряд іменників: весло, небо, зерно, яблуко – вони нічим не відрізняються. В той час як у лексичного вони означають різні предмети чи поняття. Гр. значення абстрагується (відділяється) як результат не менше двох однотипних, постійно відтворюваних ознак великої кількості конкретних слів із властивими їм лекс. значеннями. Гр. форми – спеціальні постійно використовувані засоби вираження грам. значення. Значення <=> форма. Значення виявляється у формі й форма служить к передачі значення. Одне й теж гр. значення може мати різні форми (пр. давальний відмінок: Іванові й Івану). Для позначення класів однотипних гр. значень вживається поняття гр. категорії (напр. гр. кат. роду). До морф. категорій належать  кат. роду, числа, відмінка, ступеня порівняння, особи, часу, способу, стану, виду, перехідності/неперехідності. Парадигма – це сукупність усіх гр. форм слова, які використовуються для вираження відповідних гр. значень (все, що слово може мати, всі гр.форми).

 

2. Питання: Частини мови і принципи їх класифікації.

 

Частини мови називаються найбільші класи слів, які відділяються за трьома найважливішими класифікаційними ознаками:

  1. спеціальним катег. значенням абстрагованим на основі узагальнення лекс. значень конкретних слів;
  2. складом і функціональним призначенням морф. категорій, реалізованих у межах відповідних парадигм;
  3. спільністю основних синтактичних функцій.

Пр.: Зима – зимувати – зимовий – взимку. Лекс. значення “пора року", але морф. кат. різні. Тільки значеннєва характеристика не може бути підставою для об'єднання наведених слів в одну частину мови -> тому в межах іменника як частини мови об'єднуються назви істот, конкр. предметів, явищ, понять... Але найзагальніше – категоріальне значення предметності (рід, число, відмінок). Відділення прикметників ґрунтується на здатності слів, що належать до того ж класу, виражати непроцесуальну ознаку предмету у формах роду, числа, відмінка. Дієслово як частина мови об'єднує слова на означення дій і процесів, яким властиві гр. значення особи, часу, стану, виду. Вони передають  процесуальну ознаку предмета. Прислівники – на відміну від іменників, прикметників і дієслів не мають словотвірних форм, крім ступеня порівняння. Проте їм властива лекс. повнозначність, номінативна функція і здатність виступати як:

-         ознака дії (пр. швидко йти),

-         ознака ознаки (пр. надзвичайно цікавий),

-         ознака предмета (пр. кава по-турецьки).

Тому катег. значення прислівників полягає у виражень непроцесуальної ознаки, іншої ознаки або предмета. Числівник – виділяємо в окрему частину мови завдяки здатності цих слів позначати число предметів (напр. п'ять) або їх кількість (багато, мало). Послідовно вираженими тут є форма відмінка, обмежено вживаються форми роду та числа. Займенник: Підстава для відділення займенників: Об'єднувані в цією частину мови виконують спільну вказівну функцію. Вони не називають як інші частини мови особу, число, ознаку, лише вказують на них. Парадигма займенників дуже різноманітна залежно від того, яку частину мови залишає займенник. Частини мови із загальними значеннями предметності, ознаки, дії, ознаки дії й вказівки на них називаються повнозначними. До них належать: іменник, прикметник, займенник, числівник, прислівник. Усі повнозначні частини мови виконують номінативну функцію, що підтримується гр. значеннями вираженими у гр. формах. У гр. системі за кожною повнозначною частиною мови закріплюється типова синтаксична роль. Іменник – підмет або додаток; прикметник – означення як правило; дієслово – присудок і т.д.  Службові (неповнозначні) частини мови – прийменник, сполучник, частка – позбавлені: 1. номінативної функції, 2. гр. категорій, які мають повнозначні частини мови, 3. здатності виступати членами речення. Прийменник – засіб вираження синтаксичних відношень між повнозначними словами у реченні. За допомогою сполучника здійснюється поєднання синтаксичних одиниць. Частки виконують формотворчу і словотворчу функції. Окремо класифікації стоять вигуки – незмінні слова, які виражають вияви емоцій мовця.

 

3. Питання: Предмет і завдання словотвору. Твірна основа. Способи словотвору.

 

Словотвір

– це розділ мовознавства, який вивчає структуру слова, способи його творення і словотворчі значення. Предмет словотвору – різні аспекти творення слів, класифікація похідних слів, визначення продуктивних способів і засобів словотвору. Розділ охоплює словотворів різних частин мови, насамперед номінативних. Розрізняють словотвір: синхронний (вивчає словотворчу структуру слів на конкретному етапі розвитку мови) та діяхронний (вивчає історію появи похідних слів на основі зіставлення різних періодів функціонування мови). Словотвір пов'язаний із лексикологією, оскільки він збагачує лексичний фонд мови, а також із граматикою, тому що всі нові слова оформлені за грам. законами мови.

 

Способи словотворення в українській мові:

Лексичний склад української мови постійно збагачується насамперед завдяки творення нових слів. Вони утворюються за допомогою наявних у мові засобів за певними моделями. До способів словотворення належать: морфологічні та неморфологічні (морфолого-синтаксичні, лексико-синтанксичні, лексико-семантичні) способи. Найпоширенішим є морфологічні способи, до яких належать: афіксальні, осново- та словоскладання, абревіація, безафіксальні та їх комбінації.

Основними серед морфологічних є звичайно афіксальні способи:

1)      Префіксальні способи – це творення похідних слів за допомогою приєднання префікса. Пр.: казати – розказати. Похідні слова в цьому випадку належать до однієї й тієї ж частини мови. Окремі префікси можуть змінювати свій фонетичний характер: зібрати... Найактивнішу є префіксація у дієсловах, менш активна в іменних частинах мови.

2)      Суфіксальний спосіб – це творення похідних слів приєднанням до твірної основи суфіксів. Пр.: ліс, ліс|овий, лисов|ик. Це найактивніший спосіб словотворення в українській мові (й найпродуктивніший). Способам суфіксації творяться й: іменники, прикметники, дієслова, прислівники. Особливо система суфіксів розвинена в іменниках та прикметниках.

3)      Суфіксально-префіксальний спосіб – полягає в тому, що похідні слова утворюються одночасним приєднанням до твірної основи суфікса і префікса. Пр.: робота – без|робіт|тя, дорога – по|дорож|ник – подорожник|овий. Спосіб широко використовується при творенні вище названих трьох частин мови. Нові слова можуть належати до того ж розряду слів, що й твірна основа, але частіше переходять в інші. Пр.: переходити – перехід.

4)      Постфіксальний спосіб – це спосіб творення нових слів за допомогою постфіксів. Пр.: взяти – взяти|ся (за що); хто – хто|сь, хто – хто|-небудь. Творення нових слів шляхом усічення морфем - цим способом творяться іменники від дієслів та прикметників. Пр.: переклад|ати – переклад; зелен|ий – зелень. Творення нових слів за допомогою всіх трьох компонентів: рука – за|руч|итися; каблук (pa³Ήk, obcas) – ви|каблуч|уватися.

5)      Основоскладання – це поєднання кількох основ слів за допомогою інтерфіксів "о,е" або без них. Пр.: добpозичливий (зичити = бажати комусь) X триповерховий, метробуд (без інтерфіксів).

6)      Словоскладання – це поєднання кількох слів або словоформ в одному складному слові: пр.: салон-перукарня.

7)      Абревіація - це спосіб творення слів із використанням кількох усічених основ: пр.: Пономарів, О.Д. Різні типи абревіації (залежно від того, як утворюються ці складноскорочені слова):

а) складовий тип: Нові слова утворюються з усічених основ кількох слів: пр.: Донбас, універмаг.

б) ініціальний тип: Нові слова утворюються з початкових букв або звуків слів: пр.: вуз, загс, НАТО, УТН, РЄ, ОБСЄ.

в) мішаний тип: Нові слова утворюються поєднанням усіченої основи одного слова з окремими словами: пр.: завуч, міськрада, держадміністрація...

Неморфологічні способи творення:

1)      Морфолого-синтаксичні способи – охоплюють похідні слова, які виникають у наслідок переходу слів або словоформ з однієї частини мови в іншу. Головні з них це:

1а) Субстантивізація: Перехід прикметників і дієприкметників в іменники: пр.: Старий і море.

1б) Ад'єктивація – це перехід дієприкметників у прикметники: пр.: битий шлях, колючий (k³ujΉcy) друг (колючий погляд).

3в)Прономіналізація – це перехід іменних частин мови у займенники: пр.: одні одне говорить, а друзі – інше.

4г) Адвербіалізація – це перехід словоформ змінюваних слів у прислівники: пр.: зимою (взимку) – орудний відмінок іменника став прислівником часу.

5д) Перехід повнозначних слів у службові: пр.: кругом будинку, коло будинку, близько станції (перші слова – це прийменники).

Перехід слова з однієї частини мови до іншої, супроводжуваний перетворенням відповідних парадигматичних характеристик, називається конверсією.

6е) Лексико-синтаксичний спосіб – це такий, при якому похідні слова утворюються в наслідок поступового зрощення синтаксичного словосполучення в одне слово. Пр.: один на десяти -> одинадцять (числівник); чимдуж (прислівник).

7ж) Лексико-семантичний спосіб – він полягає у розщепленні значень багатозначного слова й поступовому творенні омонімів. Пр.: супутник – 1. людина, яка йде поруч, 2. літальний апарат. Цим способом утворюються зокрема прийменники.

 

4. Питання: Морфемна структура слова в українській мові:

Морфема – це найменша неподільна значуща одиниця мови. Вона носій певного лексичного або грам. значення і регулярно витворюється в мовленні відповідно до моделі властивих певній мові.

Так слово "братній" має 3 морфеми: брат – н – ій: Перша – наявна у споріднених словах брат, братерський, побратій, брататися; друга – властива прикметникам від іменникового творення (дружній від друг); третя – у всіх прикметниках чоловічого роду м'якої групи в називному відмінку.

Вияви морфеми у слові називають морфи. Аломорф – морф певної морфеми, що зазнав фонетичної модифікації (зміни, зумовленої звуковим складом сусідніх морфів). Пр.: спитати, сфотографувати, але збити. За роллю у будові слова та значенням морфеми поділяються на: кореневі та афіксальні. Корінь – це основна неподільна (стрижнева = rdzeniowa) морфема спільна для всіх споріднених слів, які мають одне лексичне ядро. Пр.: весна – весн|яний – на|весн|і. Немає точно закріпленого за ним місця: ним може починатися слово, він може стояти після префікса, але корінь завжди стоїть перед суфіксом і закінченням. Афіксальні  морфеми надають слову додаткових значень, афікси послідовно розрізняються за місцем у слові. До них належать: префікси, суфікси, інтерфікси, постфікси, флексії. Префікс – це морфема, що стоїть перед коренем і творить нове слово. Особливістю префікса є те, що він завжди приєднується до цілого слова. Напр.: писати: написати, за-, пере-, с-, о-, під-, ви-, до-... Префікси тут надають нових відтінків значення, іноді префікси можуть утворювати тільки нові форми одного слова, напр.: вищий – найвищий, новіший – найновіший. Нові слова творяться префіксами в межах однієї і тієї ж частини мови. Суфікс – це морфема, що стоїть після кореня. За допомогою суфіксів також утворюються нові слова, як серед одних і тих же так і різних частин мови. Пр.: ліс, ліс-ов-ий, ліс-ов-ик. Відповідно до цього існують суфікси для творення: іменників, прикметників, дієслів, прислівників... Інтерфікс – це сполучна морфема, що використовується для зв'язків структурних частин у складних словах. Найважливіший із них: а, є, о, у, ох. Пр.: сорокатисячний, водоканал, краєзнавчий, двохсотий... Флексія (закінчення) – це морфема, що займає кінцеву позицію у змінюваному слові й є засобом творення форм слова. Вона виражає відношення слів одне до одного у зв'язному мовленні. Деякі іменники мають флексію тільки в непрямих відмінках. Пр. Н: ліс-Ø, Р: ліс-у.

Постфікс – це афікс, що виступає в кінці слова після закінчення і має словотворче чи формотворче значення: -ся (-сь), -небудь, -де, -но/-бо, -такі, -який. Серед них формотворчими є: -ся, -но. Частка -ся виражає гр. значення пасивного стану чи зворотність дії. У займенників та прислівників вона вказує на неозначеність (чийсь, хтось, якийсь, десь, кудись...). Для творення спонукальних дієслів або форм наказового способу – постфікси: -но, -бо, -те (дуже рідко). Напр.: біжіть-но, послухайте-бо, ходімте. У питальних займенниках -бо має п.? значення, чий-бо. Постфікси -небудь і
-будь (рідко) мають лише словотворче значення і використовуються для творення неозначених займ. і прислівників (будь-хто). При словотворенні основною одиницею виступає не корінь, а частина слова, що є словотворчою базою для наступного. Велике значення у словотворчій структурі має основа слова. Основа – це частина слова без закінчення, що виражає його лекс. значення. Пр.: міст-о. Може бути непохідною (в її складі не виділяються словотворчі афікси): Пр.: мир, дім... і похідною (крім кореневої морфеми виділяється один чи кілька афіксів. Пр.: ліс-ов-ик-а (2 суфікси). І похідні і непохідні основи стають твірними у процесі словотворення. Твірна основа – це частина слова, від якої твориться похідне слово. Пр.: лід, льод-ов-ий, льодов-ик, льоддовик-овий. У сучасній українській мові до найпродуктивніших засобів належать
: суфікси, префікси і постфікси.

 

5. Питання: Загальна характеристика іменника як частини мови. Іменники власні й загальні, конкретні й абстрактні. Збірні іменники.

 

Іменник

– це частина мови, яка позначує предмет і виражає це взагальнене значення за допомогою грам. категорій роду, числа та відмінка. Найважливіша функція іменника – номінативна. Тільки частина іменників називає поняття та субстанції, яким у реальній дійсності відповідають такі найвизначніші конкретні предмети, як речі щоденного побуту, знаряддя і продукти виробництва, речовини і матеріали, істоти, об’єкти природного середовища.

Усі зазначені групи іменників функціонують у лексичному складі української мови як назви матеріальних предметів. Однак предметність у лінгвістичному розумінні дозволяє долучити до цієї групи назви будь-яких процесів, явищ, ознак.

Пр. Краса (ознака), біганина (процес). Але вони мають іменникове вираження, як опредмечена ознака та опредмечена дія. Значення предметів тут підтримується грам. категоріями роду, числа та відмінка. Проте між окремими групами іменників помітні досить історичні відмінюваності. Напр. є іменники, які мають однину і множину, або ж такі, які вживаються тільки в однині або множині.

Пр. Гордість, радощі, Татри...

Залежно від взаємозв‘язку між семант. і грамат. ознаками виділяються лексикограм. розряди іменників а саме: конкретні й абстрактні, предметні та речовинні, збірні іменники, назви істот і неістот (живі та неживі істоти), власні й абстрактні іменники.

а) Власні й абстрактні ім.:

Власні – індивідуалізують, тобто виділяють окремі конкретні предмети з класу однотипних, тоді як загальні ім. виступають узагальненими назвами класів однотипних предметів або явищ. Пр. Дніпро, Полтава – це власні назви, значення яких полягає в виділенні об‘єктів із класу позначуваних відповідно загаль. іменниками: ріка, місто. Вивченням власних імен займається спеціалізована мовознавча дисципліна – ономастика (грец. onomastikι = мистецтво давати імена). Відповідно до категорій об‘єктів ономастика поділяється на:

1)      топоніміку – галузь, що вивчає назви географічних об‘єктів

2)      антропоніміку – вивчаючи імена людей

3)      зооніміку – клички тварин

4)      астроніміку – назви небесних тіл

5)      ...

Кожна із цих галузей поділяється ще на окремі підрозділи:

Антропоніміка – вивчає окремо імена найменування осіб по батькові = патроніміка, вивчанні прізвищ. Крім офіційних імен, патронімів і прізвищ, предметом антропоніміки є пестливі форми прізвиська й також псевдоніми. На відміну від загальних вл. іменників як правило не утворюють форми множини. Загальні та власні іменники перебувають у стані постійної взаємодії – вл. ім. поповнюються за рахунок загальних і навпаки. Напр. загальний іменник сучасний стане власним у словосполученні: клуб Сучасник (видавництво Наукова думка). Вл. ім. можуть переходити в загальні: васильки, грицики...

У сучасній українській літературній мові є група термінологічних іменних пам‘ятників, переважно іншомовного походження. Пр.: прізвисько німецького інженера Дізела названо двигун (мотор) на честь винахідників названі:  мансарда (приміщення на даху будинку), ульмах (великий вагон)...

Ряд назв бере свій початок у міфології: назва вулкан має основу ім‘я бога вогню і ковальства у стародавніх римлян.

б) Конкретні та абстрактні ім.:

Конкретні: До конкретних належать іменники, які позначають дискретні предмети, тобто речі, явища, факти, які підлягають рахункові.

Предмет – це не тільки одиничні речі (ручка чи книга), але й об‘єкти та явища (вулиця, вітер, день, тиждень).

Абстрактні ім. – позначають узагальнені і представлені мовою у вигляді предметів ознаки, властивості, процеси, безпосередньо пов‘язані з існуванням конкретних матеріальних об‘єктів.

Переважна більшість абстрактних іменників належать до похідних. Найчастіше від прикметникових та від дієслівних. До абстрактних належать іменники на позначення властивостей та ознак (скромність, доброта, геройство), дій і процесів (біг, спів, приїзд <= усіченням), почуттів і психічних станів (здивування), фізичного стану (біль), одиниць міри і ваги (вольт, кілограм), численних наукових понять (гравітація, сюжет, клімат). До суттєвих грам. показників розряду абстрактних іменників належать неповнота парадигм числа (напр. зелень, краса, правда, критика, медицина – вживані тільки в одиниці) та (напр. канікули, іменини – тільки в множині). У багатьох випадках властиве розрізнення однини й множини, напр. глибина – глибини, висновок – висновки, метод – методи, сумній – сумніви, ознака – ознаки, правило – правила. Абстрактні іменники можуть сполучатися з кількісними числівниками (сім ознак, п'ять правил, багато висновків...).

Матеріально-речовинні іменники – позначають найрізноманітніші матеріали, речовини, продукти природного походження або ж виготовлених людиною. Серед них виділяються підгрупи-назви: метали (сталь, мідь, бронза,...); хімічних елементів (водень, кисень, радій, плутоній,...); ліків (аспірин), рідин (вода, молоко, сік, оцет, пиво, кава); тканин (бавовна, полотно, силон, оксамит, шовк); злаків ? і трав (жито, пшениця, гречка, овес, м'ята, оман = jemio³a); рослин (бузина, шипшина); ягід та овочів (полуниця, кавун, морква); різних матеріалів (цемент, вапно, граніт, пісок, крейда); продуктів харчування (сіль, мед, борошно, цукор). Вони вживаються переважно в однині, оскільки не можуть бути представлені у вигляді класу окремих обчислюваних предметів. Прикладом може служити слово "сосна": ростуть сосни, дві сосни,... В іншому випадку – матеріально-речовинна семантика дозволяє лише форму однини: пр. Столи виготовлені з високоякісної сосни. Відхиленням від загальної закономірності є вживання числових форм: масло – масла, вино – вина. Це буває тоді, коли йдеться про різні сорти чи різновиди матеріалу, речовини, продукту харчування чи інтенсивний вияв позначуваного. Певна частина речовинних іменників уживається тільки в множині: дріжджі, вершки, дрова, парфуми,...

Сбірні іменники – значення збірності властиве іменникам, які позначають нерозчленовану сукупність однорідних предметів, істот, рослин. Множина інтерпретується як одиничність, маса, одне ціле. Такі іменники виділяються особливостями словотворчої структури – наявністю суфіксів: -ств, цтв (студентство, керівництво); -j-(а)+подовження приголосного (волосся, гілля, знання); -н- (?комашня);  -от- (дрібнота); -ин- (садовина, городина); -ник-, -няк- (чагарник, дурняк); -еч- (малеча); -ур- (професура); -іан-(а) (шевченкіана). А також безсуфіксні: молодь, зелень, погань. Переважна більшість збірних іменників має форму однини (неповна парадигма числа). Граматичних ознак збірності позбавлені ті ім., які також мають значення певної сукупності (напр. загин = œmierζ, група), але виступають в обох формах (одна група – три групи). Пр.: ансамбль, екіпаж, колектив (незбірні іменники).

Існує поділ іменників на істоти та неістоти. Першу групу утворюють: назви людей, тварин, птахів, риб, комах. Вони входять до конкретних іменників. Сюди також належать демонічні й міфологічні назви, хоча не мають відповідників у реальності (лісовик, Юпітер...).

Усі інші назви (явищ, предметів, понять) входять у категорію неістот. Сюди належать як конкретні, так і абстрактні іменники. До назв неістот відносяться також іменники на позначення сукупностей людей, птахів або тварин: пр. народ, натовп, полк, стадо, зграя,... Граматичне розрізнення позначається і на категоріях роду та відмінка, зокрема у назвах істот чоловічого роду, збігаються форми родового і знахідного відмінку однини: пр. побачив сина (знах.) – немає сина (род.); зупинив коня – немає коня. У назвах неістот збігаються називний і знахідний відм.: пр. поклав зошит, вивчив вірш, подарував олівець. У діалектах це правило може порушуватися (пр. поклали ножа). Іменники жіночого та середнього роду розрізняються як назви істот-неістот лише у формах множини: пр. покликати сестер – розстелити серветки, скатерки = obrusy. Деякі іменники можуть у множині вживатися в обох формах: пр. пасти гуси/гусей.

 

6. Питання: Граматичні категорії іменника (кат. роду, числа, відмінка).

 

Категорія роду є однією з основних визначальних характеристик іменника, як частини мови. Значення роду в іменниках виражається переважно морфологічно, характером основ і системою флексій. Основним показником роду виступає закінчення називного відмінка однини іменника. Усі іменники за незначними винятками поділяються за грам. родом на три групи роду чоловічого, жіночого та середнього.

Формальним показником ім. чоловічого роду виступає нульове закінчення Ø, тому до чоловічого роду належать:

а) Більшість іменників із кінцевим приголосним в основі: пр. степ, гараж, ступінь. У тому числі з кінцевим "й": пр. обрій, край. Іменники з основою на м'який приголосний можуть бути як чоловічого, так жіночого роду: пр. чоловічого є: день, лебідь; жіночого є тінь, молодь. При визначенні роду таких іменників вирішальна роль належить словотвірним засобам: чоловічий рід має характерні суфікси: -ець (хлопець, борець, смалець); -ень (учень, кисень); -тель (учитель, приятель); -інь (промінь, корінь).

б) Частина ім. на ,, що семантично вказують на віднесеність осіб до чоловічої стать: Микола, староста. Деякі ім. на : батько, Павло, Дніпро.

До ім. жіночого роду належать:

а) більшість ім. на , : вода, рука, вишня, професія,...

б) частина ім. на приголосний, переважно з основами на шиплячий: зустріч, подорож, ніч, суміш; м'які приголосні: власність. А також іменник мати.

До середнього роду належать:

а) Ім. на , : срібло, море, озеро, поле.

б) Частина ім. на , : дівча, ведмежа, насіння, волосся, життя. Тут виділяється підгрупа ім. назв недорослих істот, які в непрямих відмінках мають суфікси -ат-, -ят-.

Проте за системою флексій не завжди можна визначити рід. Існує ще специфічна група ім. спільного роду. До неї зараховують невелику кількість ім. із узагальненим значенням – назву особи за її характерними діями або рисами поведінки: пр. задавака (vejtaha), гуляка (hύψil, marnotratnνk, rozmaψilec), зівака (gamoρ, ulpas), бідняга (chudαk), ледацюга (lehoch), женюга (chamtivec), листоноша, нероба, бродяга (tulαk), трудяга (pracant), добряга, замазура?, підлиза, ненажера,...

Родова диференціація здійснюється за допомогою аналітичних засобів, у першу чергу форм узгоджуваних прикметників, займенників, дієслів або відповідного контекстуального оточення: пр. якийсь (займ.) невдаха – стала (дієслово) невдахою – вважати його/її невдахою.

Родова диференціація невідмінюваних іменників (метро, кіно, драже, таксі): Категорія роду набуває формального вираження тільки у відповідних формах узгодження: пр. цікаве кіно, швидкий кенгуру. Проте самі форми узгодження залежать від роду. Усі загальні іменники-назви неістот належать до середнього роду (купе, меню, попурі). У назвах осіб відіграє роль принцип родового розподілу (яку стать позначає іменник), напр. чоловічого роду є: маестро, кюре, буржуа,... жіночого роду є міс, мадам,... Назви істот із неособовим значенням загалом належать до чоловічого роду, але можливий є і поділ залежно від статі (поні, колібрі, шимпанзе,...).

Власні невідмінювані іменники розділяються за трьома родами. Тут має значення узгодження загаль. назвами: місто Сан Франциско -> далеке Сан Франциско (серед. рід), далекий (острів) Борнео (чол.р.), уся (країна, республіка) Перу (жін. р.).

Категорія числа реалізується в українській мові у протиставленні двох рядів форм – однини і множини. Більшість ім. в українській мові має співвідносні форми однини і множини. До цієї групи належать назви предметів, що піддаються рахункові або кількісному вираженні.

Однина – грам. значення для позначення одного предмета. Протиставляється множині, що позначає кілька або багато предметів (день-дні). До невідмінюваних ім. належать також укр. жіночі прізвища з основою на приголосний та "о": пр. пан/пані Петренко (Іванчук), але паном Петренком/пані Петренко (паном Іванчуком/пані Іванчук). Проте однина може узагальнювати без указівки на кількість. Тоді ім. не творить форму множини. Існує ряд назв предметів і явищ, які не підлягають кількісному визначенні. Це іменники, що мають форму лише однини чи множини, відповідно singularia tantum (тільки в однині). Сюди належать такі основні групи іменників:

1)      матеріально-речовинні: пісок, сніг, молоко

2)      абстрактні: радість, тиша, дружба

3)      збірні: листя, студентство, молодь

4)      власні назви: Київ, Москва, Яна

Pluralia tantum охоплюють кілька семантичних груп. Найважливішими серед них є:

1)      назви конкретних предметів парної або симетричною будови: ковзани, ножиці, ворота, штани

2)      назви з загальним матеріало-речовинним значенням: дріжджі, прянощі, ліки, вершки

3)      назви сукупностей предметів зі значенням збірності: гроші, фінанси, копалини

4)      назви дій та процесів: збори, вибори

5)      назви відрізків часу, свят, традиційно побутових обрадів: сутінки, канікули, іменини, заручини

6)      назви на позначення почуттів, емоцій, станів: радощі, пустощі, труднощі, жалощі

7)      деякі власні назви: Прилуки, Суми, Афіни, Карпати

Категорія відмінка служить для вираження відношень іменника до інших слів у реченні залежно від функціонального значення змінюється за відмінками. Категорію відмінювання в сучасній українській мові складають 7 відмінків. Значення кожного з них сприймається у словосполученні.

Називний відмінок кваліфікується як прямий, бо він виражає незалежність іменника. Всі інші – непрямі. Іменник у називного відмінку виступає підметом чи іменною частиною складного присудка. Він може мати також означальні значення, коли служить прикладкою: пр. дівчина-красуня.

Родовий відмінок – виражає чотири типи відношень:

а) означальні: син героя (чий?), пора цвітіння (яка?)

б) суб'єктні: захід сонця

в) об'єктні: виконання вправи

г) обставинні: сміятися до сліз (як?), зупинитися від сподіванки (чому?).

Ім. у давальному відмінку виступають додатками, означеннями та обставинами. Найчастіше тут виражають суб'єкт.

Для знахідного відмінка найхарактерніше об'єктне значення, що виражається прямими додатками. Інколи він виражає обставинні значення (наливати до вінця = налити вщерть / повно).

Особливо багатозначним є орудний відмінок, який виражає: об'єктні відношення (писати олівцем); обставинні (йти вулицею); предикативні (бути керівником).

Місцевому відмінку завжди властиве вживання прийменників на, о, об, при, у, в. Основне значення місцевого відмінка обставинне (пр. жити в місті) та об'єктне (помилятися в людині).

Спеціальним для морф. системи сучасної укр. мови є кличний відмінок, в якому вживаються ім. жіночого та чоловічого роду в однині. Він виражає звернення до однієї особи або групи осіб.

 

7. Питання: Відмінювання іменників.

 

З погляду відмінювання, іменники сучасної української літ. мови поділяються на 4 основні парадигми або відміни. При поділі на парадигми враховуються: рід іменника та його закінчення в називному відмінку однини.

До першої відміни належать: Ім. чоловічого, жіночого та спільного роду зі закінченням , після м'якого приголосного в основі, закінчення має орфографічний вигляд , пр.: жінка, суддя.

Усі ім. поділяються на 3 групи:

тверду – твердий приголосний в основі перед закінченням -а: ріка, країна, рука, нога, книга,...

м'яку – м'який приголосний перед закінченням ("j"): земля, доля, Марія,...

мішану – з шиплячим приголосним перед закінченням: круча, межа, вежа,...

До другої відміни належають:

- ім. чоловічого роду з нульовою флексією: вожак, учитель, степ, чоловік, дощ,...

- ім. чол. роду з закінченням на : Петренко, тато, Петро,...

- ім. середнього роду з закінченням на -о, -е, -я: місто, море, поле, горе, життя, зілля, волосся,...

Друга відміна поділяється також на групи:

тверда – сюди належать ім. чоловічого роду з нульовим закінченням і основою на твердий приголосний: запас, філософ; ім. чол. і середнього роду на твердий приголосний із закінченням -о: дядько, село,...

м'яка – до м'якої групи входять ім. чол. роду з м'яким приголосним в основі і нульовим закінченням: князь, водій, приятель або з закінченням -ьо: дідуньо; ім. серед. роду на -е (крім основи на шиплячий) та -а, -я: море, волосся а також частина ім. на -р: -ар, -ир та з наголосом на закінченню в непрямих відмінках: буквар, букварιм, кобзар, секретар,... мішана - ім. чол. роду з основою на шиплячий (ж, ш, ч, щ, дж) із нульовим закінченням: плащ, товариш,... ім. серед. роду з основою на шиплячий і флексією -е: плече,... ім. чол. роду зі суфіксом -ар і наголосом на закінченні.

До третьої відміни належать ім. жіночого роду з нульовою флексією в називному відмінку плюс слово "мати".

Четверта відміна – ім. середнього роду на , які в багатьох непрямих відмінках мають суфікс -ат: кошеня, курча, теля, каченя,... (другий, третій, шостий відмінок: -ат). Ім. серед. роду на : у непрямих відмінках -ен-: ім'я - імені, плем'я - племені,...

 

8. Питання: Загальна характеристика прикметника як частини мови. Значеннєво-граматичні розряди прикметників.

Це частина мови, що виражає постійну (статичну) ознаку предмета, виражену в категоріях роду, числа і відмінка. Кожний предмет може мати різні ознаки, тому це поняття передає різні значення:

-         колір: жовтий, зелений, малиновий,...

-         матеріал: бетонний, металевий, сталевий, скляний, кришталевий,...

-         смак: кислий, солодкий, гіркий, солоний,...

-         розмір: широкий, довгий, великий, малий,...

-         відношення до простору і часу: близький, далекий, лівий, правий...; сьогоднішній, тижневий, вчорашній...

-         зовнішні і внутрішні властивості: поганий, гарний, хоробрий, сміливий, кмітливий,...

-         приналежність (чий?): братова книга, батьків плащ.

Майже кожен прикметник (більшість) – багатозначне слово. Той самий прикметник у мові може виражати різні ознаки, пр.: твердий ґрунт (фізична ознака) – твердий характер (внутрішня властивість людини). Звідси випливає, що значення кожного прикметника розкривається тільки у його зв'язках з іменником. Прикметник теж іменна частина мови. Але семант. основа у ньому – не предметність, а ознака. Вступаючи у семантичний зв'язок з іменником, прикметник відповідає на питання про предмет: який, яка, яке; чий, чия, чиє. На відміну від іменників, форми роду, числа та відмінка прикметників не є самостійними. Вони узгоджуються з аналогічними формами іменників; пр.: Свіжий морський вітер приємно дихав в обличчя. Гори були прозорі й легкі в ці останні дні гірського літа. Прозорі й легкі – частина іменного складного присудка.

За значенням і граматичними особливостями прикметники поділяються на: якісні, відносні, присвійні.

До якісних прикметників належать прикм., що означають прямі, закладені в самій суті предметів ознаки, здатні виявлятися з різною мірою або інтенсивністю: приємний, вигляд, великий урожай,... У їх складі виділяється група первинних, тобто непохідних у сучасному розумінні лексичних одиниць: добрий, мудрий, новий, дикий, скупий, білий,... Однак основну масу лексичного фонду якісних прикметників становлять похідні одиниці: голосний, лобатий, пінявий, помилковий – переважно суфіксально утворені. Стійкий, вертлявий – від дієслів; суфікс. спосіб: білесенький, білявий, ? – від прикметників.

Якісні прикметники від прикметників – джерело експресивно-оцінних характеристик предметів (пр.: вузький – вузенький), вони засвідчують зміну ознаки від нейтральної до максимальної міри вияву. Зустрічають і сполуку якісних прикметників типу цікавий – прецікавий, функція яких полягає у вираженні інтенсивних, збільшених ознак шляхом повторення відповідного слова.

1.      найістотнішою грам. ознакою якісних прикметників є їх здатність творити форми ступеня порівняння. Вияв інтенсивності ознаки виражається формами вищого і найвищого ступеня порівняння. Нульовий ступінь: новий, старий, молодий... Інтенсивність ознаки може також виражатися приєднанням до якісного прикметника кількісно-означального прислівника, пр.: дуже радий, надзвичайно вдалий, трохи ледачий...

2.      Характерна властивість якісних прикм. – здатність виступати в антонімічні відношення, пр.: добрий – злий, холодний – гарячий...

3.      Від цих прикметників можна творити іменники з абстрактним значенням, пр.: сміливий – сміливість, добрий – доброта, хитрий – хитрість/хитрощі...

4.      Невелика група якісних прикм. може мати коротку форму, пр.: зелен, рад... (наприклад у поетичній мові).

 

Відносні прикметники називають ознаки предметів не прямо, а через їх зв'язки з іншими предметами чи діями (космічний політ – політ в космос). Відносні прикметники – переважно похідні утворення, суфіксальні, суфіксально-префіксальні, чи утворені шляхом основоскладання. Вони не утворюють ступенів порівняння, антонімічних пар, зменшено-пестливих форм (маленький,...). За значенням вони поділяються на такі основні тематичні групи: назви ознак предметів за:

  1. матеріалом, пр.: кам'яна споруда, дерев'яне ліжко, сталевий/глиняний посуд, піщаний ґрунт;
  2. відношеннями різних вимірів: час, ширина, довжина, пр.: літрова пляшка, кілометрова відстань, повторне завдання;
  3. призначенням функціями, пр.: читальний/комп‘ютерний зал, копіювальний апарат, ?;
  4. належністю їх до установи, організації, пр.: шкільне подвір'я, колективне рішення...
  5. просторовими відношеннями: приміська зона, навколоземна орбіта, прикордонний пост, північний край.

 

Відносно-якісні прикметники

Серед прикметників виділяється група відносно-якісних, які можуть передавати значення відношення чи якості в залежності від іменника чи контекстуального оточення. Прикметники такого типу широко вживаються в обох значеннях, пр.: крилатий птах (пряме значення, відносний прикметник) – крилатий вислів (переносне значення, якісно-відносний прикметник). Частина таких прикметників утворює ступені порівняння, пр.: драматичні події (=трагічні, сумні; відносно-якісний прикметник, можна утворити ступінь порівняння) – драматичний твір (відносний прикметник). Від них утворюються якісно-означальні прислівники на (драматично). Вони сполучаються з кількісно-означальними прислівниками (дуже драматичні події). Інші прикметники таких ознак не мають. Сюди належать також прикметники зі значенням кольору, матеріалу чи речовини, пр.: дубова бочка – дубова (=незграбна) мова, срібний перстень – срібний (=дзвінкий) голос.

 

Присвійні прикметники

Вони виражають належність предмета певній людині чи рідше тварині, пр.: батькова хата, лисячий хвіст. Твірними основами присвійних прикметників виступають лише іменникові й тільки назви істот. Вони творяться за допомогою суфіксів -ів, -ин, -їн, пр.: товаришів голос, сусідчин погляд, Маріїн чоловік. Це щодо людей. Щодо тварин: -ач, -яч, -ин, -їн, пр.: курячий пух, теляче м'ясо, зозулин голос, солов'їний спів. Не мають значення присвійності прикметники, які входять до складу фразеологічних словосполучень, пр.: ахіллесова п'ята (=слабе місце), гордіїв вузол (=важка річ), Петрові батоги (квіт). Значення індивідуальної віднесеності особи у науковому чи публіцистичному стилі найчастіше передається формами родового відмінка іменника, пр. твори Шевченка, музика Лисенка, слово учителя (учителеве слово)...

 

Присвійно-відносні прикметники – це такі, які можуть передавати значення присвійності та відношення, пр.: материна хата, материнське (=лагідне x материнне) ставлення. Для них характерні суфікси -ськ-, -цьк-. Вони відрізняються більшою узагальненістю значення, тому часто утворюють фразеологізми (Чумацький Шлях – переносне значення, pωvodnμ oznaθovalo cestu ze severu na jih; вовчі ягоди – отруйні чорні ягоди). Деякі прикметники вживаються тільки у стійких словосполученнях (вороний кінь = чорний, карі очі = hnμdι).

 

 

9. Питання: Ступені порівняння якісних прикметників.

 

Для вираження ступеня вияву ознаки вживаються дві форми прикметників: вищого (компаратив) і найвищого (суперлатив) ступеня.

Вищий ступень порівняння вказує на те, що в одному з порівнюваних предметів якість виражена більшою або меншою мірою, ніж в інших (глибокий – глибший). Цей ступінь порівняння має просту і складену форми. Проста (синтетична) форма утворюється приєднанням до кореня або основі прикметника суфікса -ш-, -іш-, пр.: дешевий – дешевший, розумний – розумніший... Від деяких прикметників твориться за допомогою обох суфіксів, пр.: тихий – тихіший/тихший, грубий, здоровий...

Іноді варіантні форми мають семантичне розрізнення, пр.: рідші випадки, рідші посилки ?; рідкіша олія, рідкіше полотно. При творенні вищого ступеня за допомогою суфікса -ш- відбуваються зміни в основі слова:

а) суфікси -к-, -ок-, -ек- випадають, пр.: глибокий – глибший;

б) кінцеві приголосні основи г, ж, перед суфіксом -ш- у наслідок асиміляції та дисиміляції змінюються і разом із суфіксом утворюють звукосполучення жч (дорогий – дорожчий);

в) кінцевий приголосний основи в наслідок асиміляції та дисиміляції разом із суфіксом -ш- дає звукосполучення щ (високий - вищий).

Перед суфіксом -іш- ніяких змін в основі не відбувається.

Окремі прикметники утворюють суплетивну форму вищого ступеня: великий – більший, малий – менший, гарний – кращий, поганий – гірший...

Складна форма вищого ступеня утворюється за допомогою додавання слів більш або менш до початкової форми (більш уважний, менш уважний).

Найвищий ступінь порівняння також має дві форми: просту (синтетичну) і складну (аналітичну). Проста форма найвищого ступеня утворюється додаванням до форми вищого ступеня префікса най- (більший - найбільший). Для посилення вияву, ознаки до цієї форми можуть додаватися частки як та що (що найбільший, як найдорожчий), щоб додати експресивну оцінку. У лінгвістичній літературі ця форма може називатися складною.

Складена форма утворюється від початкової форми прикметника додаванням слова найбільш чи найменш (найбільш придатний). До цих можуть так само додаватися частки як і що (якнайбільш / щонайбільш дошкульний). Не всі якісні прикметники можуть утворювати ступенів порівняння. До таких належать прикметники, що мають:

а) ознаку семантичного порогу інтенсивності, пр.: сліпий не може бути більш чи менш, мертвий, босий, німий, голий...;

б) із мірою ознаки, вираженою словотвірними засобами, пр.: премудрий, білявий, величезний, маленький.

 

 

11. Питання:  Загальна характеристика займенника як частини мови. Розряди за значенням. Відмінювання займенників.

 

Займенник

Займенниками називають слова, що вказують на предмети, ознаки та кількості, але
не називають їх. У процесі мовлення значення займенників розкривається через контекст. Пр. Я люблю теплі дні ранньої осені. У такі дні – приємно полювати. У першому реченні прикметник "теплі" називає ознаку предметів, у другому займенник "такі" тільки вказує на ознаку предмета, про яку перед тим ішла мова. Займенники характеризуються строкатістю граматичних ознак, тому їх слід розглядати щодо кожного окремого розряду.

За значенням займенники поділяються на вісім розрядів: особові, зворотний, прислівні, вказівні, означальні, питально-відносні, заперечні, неозначені.

1. До особових (personαlnν) належать займенники: я, ми (1 особа), ти, ви (2 особа), він, вона, воно, вони (3 особа). Перша особа вказує на особу мовця, друга – співбесідника чи адресата мовлення. Вони вказують тільки на людей. Третя особа може вказувати як на особу, так і на предмет. У публіцистичному і науковому стилях, а також в офіційно-діловому стилі, займенник "ми" може вживатися у значенні "я".

2. Зворотний (reflexivnν) займенник "себе" вказує на відношення виконавця дії до самого себе. Пр. Хлопець переміг себе і посміхнувся. Цей займенник вживається лише у формах непрямих відмінків, виступає в ролі додатка. Граматичного значення роду і числа зворотний займенник не має. У формі давального відмінка зворотний займенник може переходити до розряду часток. Пр. Він сидів собі мовчки, наче зажурився. (Тільки частка – службова частина мови.) Я купив це собі. (Додаток – повнозначна частина, питання "кому?".)

3. Присвійні (posesivnν) займенники вказують на належність предмета особі. Мій, наш (першій особі), твій, ваш (другій), свій, свої (будь-якій особі суб'єкту дії). Приналежність третій особі виражається за допомогою форм родового відмінка особових займенників: його, її, їх. Присвійні займенники за значенням і граматичними ознаками співвідносні з прикметниками і так само як вони відмінюються за відмінками, числами та родами.

4. Вказівні (demonstrativnν) займенники: цей, той, такий – дають вказівку на один предмет із ряду однорідних: цей день, той випадок. Займенник "такий" вказує на узагальнену ознаку або підсилює ознаку виражену прикметником. Пр. Такий гарний день. Ці займенники за значенням і граматичними ознаками теж співвідносні з прикметниками і відмінюються як вони. Займенник "стільки" вказує на невизначений кількісний вияв предмета. За морфологічними ознаками він подібний до кількісних числівників. Він утворює з іменником словосполучення.

5. Означальні займенники: весь (увесь), сам (самий), всякий (усякий), кожний (кожен), інший – узагальнено вказують на ознаки предмета. Займенник "сам" виражає значення самостійності, без сторонньої допомоги. Пр. Добрий товар хвалити не треба, він хвалить себе сам. Займенник має тут форми роду і числа. Але він може виступати зі значенням "один". Тоді наближається до частки "тільки". Пр. У хаті сам Тарасик. Займенник самий вживається із вказівними займенниками "той самий". "Сам" і "самий" можуть указувати на крайню межу просторової чи часової перспективи. Пр. У самому кінці вулиці. Займенник "кожен" і "всякий" виражають виділення предмета із сукупності однорідних. Пр. Боєць підняв на всякий випадок зброю. (Заміна не можлива.) займенник інший відмежовує предмет чи особу від названих раніше. За значенням і граматичними ознаками означальні займенники співвідносні з прикметниками й відмінюються як вони.

6. Питально-відносні займенники вживаються для оформлення питання про осіб, предмети, ознаки, якості, кількість предметів при лічбі, та у складнопідрядних реченнях пов'язують підрядне речення з головним. У підрядному реченні відносний займенник виступає членом речення. Хто, що, який, чий, котрий, стільки – питальні (interogativnν). Пр. А хто ж там за головного мисливця? – запитав Микола Іванович. (Питальний з.) Котра з цих двох нам судиться дорога? (Питальний з.) Хто хоче щастя зазнати, той повинен свій край шанувати. (Відносний з.) Сонце сховалось за ліс, котрий від того став ще чорнішим. (Відносний з.) За граматичними ознаками "хто", "що" співвідносні з іменниками. "Який", "чий" із прикметниками, "стільки" з кількісними а "котрий" з порядковими числівниками. "Хто", "що" змінюються за відмінками, не мають роду і числа. "Який", "котрий", "чий" змінюються за відмінками, родами і числами. Займенник стільки у знахідному і називному відмінках пов'язаний з іменником у родовому відмінку. У всіх інших узгоджуються з іменником.

8. Неозначені (indiferentnν) займенники утворюються від питально-відносних за допомогою часток: аби, де, будь, небудь, казна, хтозна, сь – і вказують на невизначеність особи, предмета, якості... Пр. Хтось, десь, будь-який, казна-хто, щось... Вони мають такі ж граматичні ознаки як відповідні їм питальні займенники.

 

 

12. Питання: Загальна характеристика числівника як частини мови. Значеннєві та структурні розряди. Точно окреслене число.

 

Числівником називається частина мови, що означає абстрактно-математичне число або певну кількість однорідних предметів чи порядок предметів при лічбі. Називаючи абстрактно-математичне число (сто ділиться на п'ять) чи позначаючи кількість однорідних предметів (три доби), числівники виражають ці значення у граматичній категорії відмінка. Категорія роду властива лише окремим числівникам на позначення кількості: два, дві, один, одна, одно. Порядкові числівники мають: рід, число, відмінок. Числівники вживаються або самостійно, або поєднуються з іменниками. Числом позначається певна окреслена множина предметів (понять, процесів) або поділ цілого на частини. Кількість охоплює число у згаданому розумінні й у не визначеній щодо точних вимірів множини предметів (кілька днів). У кваліфікації числівника переважає семантичний критерій.

Центральна ланка – це числівники зі значенням точно окресленої кількості (три, двадцять п'ять, десятеро). Семантичні ознаки точно окресленої кількості властиві іменникам (десять, сотня, п'ятірка, двійка, шістка). Їх природа – в опредмеченні кількості. У них проявляються іменникові категорії роду, числа та відмінка. За значенням і граматичними ознаками числівники поділяються на кількісні та порядкові. А) Кількісні виражають кількісну характеристику предметів або абстраговане число і відповідають на питання "скільки?". Сюди входить кілька груп:  власне кількісні, неозначено-кількісні, збірні, дробові числівники.

1. Власне кількісні числівники називають точно окреслене, абстрактно-математичне число або кількість предметів у цілих одиницях (сто тридцять). Сюди належать числові назви: від одного до десяти, від одинадцяти до дев'ятнадцяти, від двадцяти до дев'яноста, сто, від двох сот до дев'яти сот, та сполучення цих слів для позначення кількісних понять. У систему числівників увійшли також: тисяча, мільйон, мільярд, більйон, трильйон – які зберегли деякі морфологічні особливості іменників, мають рід і відмінюються за відмінками за зразком іменників першої або другої відміни. Сюди ж належать і нуль (він). Якщо тисяча, мільйон і мільярд уживаються у формах множини, то вони виступають як іменники. Усі ці числівники синтаксично вживаються лише з іменниками – назвами предметів, що підлягають лічбі.

2. Збірними є числівники, що називають кількість предметів або їх сукупність як одне ціле (двоє, десятеро, двадцятеро; Семеро одного не чекають.). Сюди належать числівники "обоє, обидва, обидві". Ці числівники дуже широко вживаються в усному мовленні та художньому стилі, особливо у фольклорі. З іменниками вони сполучаються вибірково (рідко).

3. Дробові числівники називають певну точно фіксовану кількість частин, виділених у складі цілого. Пр.: одна третя, три тисячних. Вони поєднують у собі кількісний числівник і субстантивований кількісний прикметник та слово "частина", яке, як правило, опускається (дві п'ятих). На відміну від власне-кількісних – дробові числівники широко сполучаються з абстрактними і речовинними іменниками (одна третя цукру, молока...). За значенням до цієї групи входять і числівники півтора (1,5), півтори, півтора ста (150). Числівник "пів" у сполученні з іменником виступає як частина складеного слова. При цьому іменник має форму родового відмінка однини. У цілому це складне слово не відмінюється й пишеться разом (півстола). Якщо ж іменник – власна назва, то числівник пишеться через дефіс (нів-Праги).

4. Неозначено-кількісні числівники вказують на не визначену, не фіксовану кількість: багато, мало, небагато, чимало, кілька, декілька, кількадесят, кільканадцять, стонадцять, кільканадцятеро. Лексична семантика цього розряду числівників властива і займенниковим числівникам: скільки, стільки, стільки-то, скільки-небудь, скількись, нескільки. Усі ці числівники пов'язані з іменниками, що позначають конкретні предмети, які підлягають кількісному обліку (кілька осіб, людей). Числівники "багато, не багато" можуть бути пов'язані з іменниками на позначення не обчислюваних предметів та абстрактних понять (мало роботи, багато шуму). Якщо ці ж слова поєднуються з дієсловами, їх слід розглядати як прислівники (багато працювати, не багато витримати).

Б) Порядкові числівники позначають порядок предметів при лічбі і відповідають на питання "котрий? котра? котре? котрі?". Вони узгоджуються з іменниками в роду, числі та відмінку і виступають у ролі означення (atribut). Утворюються вони від кількісних, і споріднені з ними.

За будовою числівники поділяються на прості, складні та складені.

Прості мають непохідну основу щодо рівня кореню (основа = корінь). Тут немає суфіксів і префіксів. Від одного до десяти, сорок, сто, тисяча, мільйон, мільярд, обоє, двоє... до десятера, кілька, багато. Порядкові числівники похідні від цих кількісних.

Складні числівники мають похідну основу. Вони виникли в наслідок зрощення колишніх складених числових назв, де пройшли відповідні фонетичні зміни (18 < вісім на десяти). Сюди належать числівники 11-19, 20-90, 200-900.

Складені числівники становлять собою сполучення числових назв простих,  простої та складної (двадцять три). До складених можна віднести і дробові числівники (вісім сотих).

Див. парадигми відмінювання с. 347.

 

 

14. Питання: Загальна характеристика дієслова як частини мови. Морфологічні категорії дієслова: категорія виду, перехідності / неперехідності, стану.

 

Дієслово – частина мови, що позначає дію або стан предмета як процес. За своїм значенням дієслова протиставляються на сам перед прикметникам а також іншим частинам мови як слова, що виражають ознаку у процесі її становлення, тривання або розгортання (zintenzivnμnν) (білий сніг x біліє сніг). У спільнокореневих парах одні слова позначають сталі ознаки предмета, інші динамічні ознаки пов'язані з діяльністю особи чи активністю предмета. Змінна дієслівна ознака є однією з основних рис речення, і в граматиці має назву предикативності, яка виражається в часі та способі чи тільки у способі. За граматичними ознаками дієслова теж відрізняються від інших частин мови. Так прикметник залежить від іменника, але тільки йому властиві категорії: виду, перехідності/неперехідності, стану, способу та часу. Система відмінюваних форм дієслів становить дієвідмінювання.

У реченні дієслово звичайно виступає присудком. Пр. Тече вода в синє море та не витікає. Існують також такі форми дієслова, як інфінітив, дієприкметник і дієприслівник. Дієслівна форма, яка позначає дію не виражаючи способу, часу, особи, числа і роду, називається інфінітивною або неозначеною. Інфінітив – найбільш загальне вираження дії. Він усвідомлюється як вихідна форма, яка є центр дієслівної системи й уживається тоді, коли потрібно назвати дію в загалі, не зазнаючи, хто її виконує і коли (напр. у словниках). Дієслова відповідають на питання "що (з)робити?". У сучасній українській мові вони творяться спеціальним афіксом "-ти" (рідше "-ть"), що приєднується до інфінітивної основи. Перший афікс – це літературна норма (ходити, працювати...). Другий уживається в розмовній мові, художній, особливо в народній творчості, у віршах.

Інфінітив може виступати як головним, так і другорядним (Obj. = додаток, Atr. = означення, Adv. = обставина) членом речення. Пр.: Жити (S) значить працювати. (складений присудок) Наказано вас відкликати (Obj.). (з відпустки, не присудок; наказано = безособова форма на -но, -то) У мене є бажання розмовляти. (Яке бажання? неузгоджене означення)

Син поїхав учитися. (З якою метою поїхав? – обставина мети Pum).

Дві основі дієслова: Дієслівні основи виступають у двох варіантах. Основа інфінітива та основа теперішнього часу. Перша виділяється у не означеній формі після викидання афікса "-ти" (гукнути, робити). Від неї творяться дієслова минулого часу, активні й пасивні дієприкметники минулого часу, дієприслівники доконаного виду: чита-ти, чита-в (-ла), чита-н-ий (дієприкметник минулого часу), чита-в-ши (дієприслівник). Основа теперішнього часу (чи майбутнього простого) виділяється у формі третій особи множини дієслова теперішнього часу відкиданням флексій "-уть, -ють, -ать, -ять" (чита-ють). Від цієї основи творяться: форми теперішнього чи майбутнього часу дійсного, наказового способу, активних прикметників теперішнього часу, дієприслівників недоконаного виду (читаючи).

Категорія виду – основна граматична категорія дієслова. Видові значення вказують на її результативність-нерезультативність, тривалість-обмеження, завершеність-незавершеність. Вид охоплює всі форми дієслова. Одні дієслова означають дію, яка в часі її протікання обмежена, а інші таку, час тривання якої не обмежений. На цій основі в українській мові визначаються два види дієслова: (не)доконаний. Ці дієслова виступають як видова пара. Видові значення визначаються не закінченнями, а: основою дієслова, афіксами, чергуваннями голосних в основі чи зміною наголосу. Видові пари дієслів творяться морфологічними способами. Один з найпоширеніших – суфіксальний.

У сучасній мові дієслова доконаного виду мають співвідносні (souvztažnι) форми, недоконаного виду – утворені за допомогою суфіксів "-овува-, -ува-, -ва-, -а-", що мають значення тривалої, багатократної, повтораної дії: змаловувати – змалювати, заспівувати – заспівати, змивати – змити, випікати – випекти.

Недоконаний вид

Доконаний вид

"Що робити?"

"Що зробити?"

-овува-

-люва-

-ува-

-а-

-ва-

Ø звука

-а-  + і/е

Ø звука

Видова пара також може творитися за допомогою суфікса "-ну-", який виражає однократність дії (штрикати – штрикнути). У процесі префіксального словотворення префікси виражають і словотворче, і видове значення: писати – переписати, розписати, списати... Кожне ново утворене префіксальне дієслово вступає у видове відношення з однокореневим дієсловом, утворюючи кореляцію за допомогою інших засобів видоутворення (писати – списати – списувати – недок.).

В українській літературній мові для видоутворення найчастіше виступають префікси: з- (с-), за-, на-, по-, при-, про-. Пр.: Програмувати-запрограмувати, ставити-поставити / зіставити, іти-зайти / прийти / пройти / перейти. Видова пара може творитися одночасним приєднанням префікса й іншого суфікса: вішати (картину на стіну)-повісити. Чергування звуків рідко виступає самостійним засобом видоутворення. Частіше воно супроводжує суфіксальний спосіб (видерти-видирати). У цих процесах відіграє роль і зміна наголосу (виносити-винести). Кожне дієслово видової пари утворює свою систему часових форм. Дієслово недоконаного виду творить форми всіх трьох часів, доконаного виду – тільки минулого й майбутнього. Крім основних значень дієслівні форми можуть виражати різні додаткові відмінки значення: тривалу спрямовану дію (летіти), повторювану дію (їздити), супровідну дію (переспівувати), раптову (грюкнути дверима), вказівку на початок дії обмежену в часі (заспівав). Пр. Сміливих і відважних пізнають за вчинками. (пізнають = доконаний х пізнають = недоконаний вид)

Категорія перехідності-неперехідності

У зв'язному мовленні одні дієслова самостійно виражають свою семантику. (Студент читає.) Інші потребують доповнення змісту за рахунок залежної форми іменника. (Хлопець слухає музику.) Ця здатність дієслів пов’язана з категорією перехідності-неперехідності. Усі дієслова поділяються на дві категорії: перехідні й неперехідні. До перших належать дієслова, після яких ставиться форма знахідного відмінка без прийменника. Неперехідні дієслова не мають залежної форми такого іменника. Ця категорія властива всім дієслівним формам: інфінітиву, особовим і родовим формам та дієприслівнику. Пр.: Прочитати книгу (інф.), прочитаю (особ.), прочитав (род.), прочитала б (умовний спосіб), прочитавши книгу (дієприслівник). При перехідних дієсловах рідше можуть також стояти форми родового відмінка у функції прямого додатка, коли при дієслові є заперечна частка "не" (не чув дзвінка), а також у сполученні з іменниками на позначення речовинності, збірності (купив цукру, приніс води, випив молока). До перехідних належать також дієслова бажати (зичити), що керують формами родового відмінка іменників із абстрактними значеннями (бажати щастя, зичити здоров'я).

Неперехідні дієслова вживаються без іменника або з ним у будь-якому іншому відмінку з прийменниками або без них. Пр.: Дякувати друзям, бігти на зустріч знайомому (субстантивований прикметник). Перехідні дієслова зі значенням прямого додатка можуть ставати неперехідними. Пр.: Грає вальс. (перехідне) х Грає на скрипці. (неперехідне) Від перехідних творяться неперехідні дієслова за допомогою частки
"-ся": мити вікно, голову – перехідне х митися – не потребує додатка.

Стан дієслова – це така граматична категорія, яка виражає відношення дії до суб'єкта й об'єкта. Ці відношення виявляються в реченні: Оркестр (S) виконує увертюру (Obj.). Однак ці граматичні відношення можна передати по-іншому: Увертюра виконується оркестром. У такій структурі дієслово виступає зі значенням пасивної дії. Категорія стану тісно пов'язана з категорією перехідності-неперехідності.

Активний стан

Дієслово активного стану виражає активну дію суб'єкта спрямовану на самостійний об'єкт. Це значення мають лише перехідні дієслова, що керують іменниковою формою знахідного відмінка без прийменника. Хлопець читає книгу (малювати, співати, робити...).

Пасивний стан

Дієслова цього стану виражають такі відношення дії до її суб'єкта й об'єкта, при яких іменник, що називає суб'єкт дії, має форму орудного відмінка без прийменника і в реченні є непрямим додатком.

Іменник, що означає об'єкт дії, має форму називного відмінка і в реченні виконує функцію підмета. Морфологічним показником пасивного стану є частка "-ся" (Картина малюється художником. Книга читається студентом.). Дієслово зворотно-середнього стану виражає дію суб'єкта, що не переходить на самостійний об'єкт, а зворотно спрямовується на самого діяча. (Дитина взувається.) Перехідні дієслова без постфікса "-ся" означають дію замкнену в самому суб'єкті, тобто ними виражається тільки суб'єктне відношення (відношення дії до суб'єкта). Пр.: Літо збігло як день.

 

 

15. Питання: Категорії способу та часу дієслова.

 

Категорія способу

Залежно від характеру віднесеності до дійсності думка може сприйматися як факт ствердження чи заперечення, розглядатися як певна можливість, необхідність, як факт спонукання (наказує) і т. д. (і так далі) і т. п. (і тому подібне). Категорія способу дієслів – це граматична категорія, яка виражає відношення дії до дійсності. У сучасній українській мові розрізнюють три способи дієслів: дійсний, наказовий і умовний. Дійсний спосіб виражає реальну дію, що перебігає в часі. Він відрізняється від решти способів тим, що має часові форми.

Наказовий спосіб виражає прохання, побажання, спонукання або наказ. (Ти шапку скинь і низько поклонись.) Форми наказового способу утворюються від основи теперішнього часу. У сучасній українській мові виступають три різновиди форм наказового способу:

а) З нульовою флексією у другій особі однини в дієсловах з основою на приголосний: читай, знай. У першій особі множини ці дієслова мають флексію "-мо": читаймо, знаймо. У другій особі множини – флексію "-те": читайте, знайте; їж, їжмо, їжте; співай, співаймо, співайте.

б) З нульовою флексією у другій особі однини та м'яким приголосним: сядь, встань, дозволь. Решта форм – аналогічні: сядьмо, сядьте; встаньмо, встаньте.

в) З флексією "-и" у другій особі однини, якщо наголос падає на закінчення: іди, роби, вези. Перша особа множини – "-імо": везімо, ідімо. Друга особа множини –
"-іть": везіть, ідіть.

г) Аналогічні форми наказового способу творяться за допомогою частки "(не)хай", що додається до третьої особи теперішнього часу чи майбутнього часу: хай іде, хай напишуть, нехай зроблять.

Дієслово їсти має форми: їж, їжмо, їжте.

У зв'язку з семантикою не мають форм наказового способу дієслова: бачити, чути, гнити.

Умовний спосіб виражає дію бажану або можливу за певних умов. Форми умовного способу творяться за допомогою частки "би" або "б" (фонетичний варіант), яка додається до форм минулого часу дійсного способу. Ці форми мають значення роду і числа. Частка "би" вживається після дієслів, що закінчуються на приголосний, "б" – на голосний: ходив би х ходила б. Щодо дієслова, частка займає довільне місце (перед або після дієслова). Умовний спосіб може виражати значення спонукальне і бажальне:

а) Спонукальне – це своєрідне поєднання умовності і наказовості. Такі форми виражають спонукання до дії пом'якшено. Пр.: Чи не прочитали б Ви це й це? Цього досягається також при додаванні частки "(не)хай" до форм умовного способу. Пр.: Нехай би і вони про це поміркували. Умовний спонукальний проявляється як в особових, так і в безособових реченнях.

б) Бажальне значення досягається поєднанням дієслова минулого часу та неозначеної форми дієслова: Я б хотіла Вас попросити.

В українській мові форми одного способу можуть уживатися у значенні іншого: Вийди з дому на п'ять хвилин раніше. Не запізнися. (наказовий спосіб у функції умовного: Як би ти...) Випросився б ти з роботи та прийшов би додому. (умовний у значенні наказового)

Категорія часу

Час дієслова – граматична категорія, яка виражає відношення дії до моменту мовлення. Існують три основних часи дієслова, що розрізняються значенням і морфологічними ознаками: теперішній, майбутній і минулий.

Форма теперішнього часу означає, що дія відбувається в момент мовлення про нею. Майбутній час означає дію, яка відбувається після моменту мовлення. Існують дві форми майбутнього часу недоконаного виду: синтетична й аналітична. Синтетична форма: ходити-м-особове закінчення (-у, -еш, -е, -емо, -ете, -уть). Аналітична форма: особова форма дієслова бути + інфінітив недоконаного виду.

Форма минулого часу означає дію, яка відбулася до моменту мовлення.

Зрідка використовується давноминулий час, який означає, що дія відбулася раніше іншої минулої: Як би була знала, то сказала б раніше.

Форма часу тісно пов'язана з категорією виду. Форми теперішнього часу творяться лише від дієслів недоконаного виду. Решта – як від доконаного, так і недоконаного виду.

За характером голосного в особовому закінченні дієслова теперішнього часу поділяються на дві дієвідміни – першу і другу. До першої належать дієслова, які в закінченнях другої та третьої особи однини, першої та другої особи множини мають
"-е-(-є-)", та в третій особі множини мають "-у- (-ю-)" (знають...). Дієслова другої відміни у відповідних формах мають "-и-, -і-, -ї-", а в третій особі множини - "-а-(-я-)". Ці голосні називаються тематичними. Словозмінна категорія роду представлена у формах минулого часу, так умовного способу.

Дієслова узгоджуються з іменником чи займенником.

Форма середнього роду закріплена за безособовими дієсловами, а також особовими у значенні безособових (сніжить – безос.).

 

 

16. Питання: Категорія особи дієслова. Безособові дієслова.

 

Категорія особи виражає відношення дії до дієвої особи (agens = θinitel ) з погляду мовця. Такі відношення можуть бути трьох типів, і тому в дієслові розрізняються три особи. Перша означає, що зміст дієслова пов'язується з групою людей, до якої належить мовець: Я прийшов вчасно. Ми працю любимо, що в творчість перейшла. У другій особі зміст дії пов'язується з дієвою особою, до якої спрямована мова: Ви кого тут представляєте? Третя особа – зміст дії пов'язується з дієвою особою, яка сама не бере участі у мові, а про нею розповідає той, хто говорить: Біля дому виросли тополі, розмовляють  з вітром у полі. Граматична категорія особи в українській мові виражається за допомогою закінчення або особових форм.

Особа

Однина

Множина

1

пишу

люблю

стою

пишемо

любимо

стоїмо

2

пишеш

любиш

стоїш

пишете

любите

стоїте

3

пише

любить

стоїть

пишуть

люблять

стоять

Форма першої особи множини може виражати граматичне значення першої особи однини (переважно у науковому стилі ми = я): Як ми вже зазначали в попередньому розділі... Науковий стиль не терпить форми "я".

Безособові дієслова – це дієслова, які означають дію без відношення її до будь-якої особи: Світає (самостійне). Край неба палає, соловейко в темнім гаї сонце зустрічає. При безособових дієсловах ніколи не буває підмета. Вони означають дію, яка мислиться як процес, що відбувається сам по собі (без дієвої особи). У теперішньому й майбутньому часі вони мають форму третьої особи однини: щастить (вам), (скоро) розвидниться. У минулому часі це форма середнього роду (світало). За особами ці дієслова ніколи не змінюються.

Деякі дієслова можуть уживатися як особові, так безособові: Пече сонце. Сьогодні це пече. Мені пече в горлі. Деякі – лише як безособові: Вечоріє, світає, смеркає... Найголовніші семантичні групи безособових дієслів позначають:

1)       явища природи: дощить, розвиднюється – стихійні явища: замело снігом, висушило, вигоріло, залило водою, вибило градом

2)       фізичний стан людини або її відчуття: пече, свербить, запахло, морозить, трусить

3)       переживання людини: мені хочеться, мене гнітить, тягне

4)       психічний стан людини: мені віриться в щось, не спиться, не їсться

5)       випадковість – дієслова успіху: щастить, мені пощастило.

 

 

17. Питання: Дієприкметник.

 

Дієприкметником називається дієслівна форма, що означає дію або стан як реалізовану в часі ознаку особи або предмета: У небі високім проходить зримий ночами шлях, що за блідість свою споконвіку зветься Молочним. (М. Зеров) Як і інші форми дієслова, дієприкметник має значення виду, часу (теперішнього, минулого), стану (активного і пасивного), може керувати формою залежного іменника, пр.: накреслений олівцем. Подібно ж до прикметників узгоджується з пояснюваним іменником у роду, числі і відмінку: Пісня виконана хором. Дієприкметники зберігають показники виду вихідних дієслів. Дієприкметники поділяються на активні та пасивні. Активні позначають ознаку діючої особи або предмета: Довго нестихаючий вітер -> Вітер, який довго не стихає. Значення пасивних дієприкметників полягає у вираженні ознаки предмета, на який спрямована дія: Пересипана сніжком вулиця.

1)      Активні дієприкметники теперішнього часу творяться від основи теперішнього часу додаванням до неї суфіксів "-уч-, -юч-, -ач-, -яч-" і прикметникового закінчення "-ий-": несучий, дрижачий, оновлюючий, віючий.

2)      Активні дієприкметники минулого часу творяться від інфінітивної основи за допомогою суфікса "-л-" і прикметникового закінчення: загоріти – загорілий хлопець. Нетиповим для української мови є активні дієприкметники минулого часу із суфіксом "-ш-": перемогти – перемігший. У літературній мові їм відповідають описові звороти: Той, який переміг. Видове протиставлення дієприкметників показують приклади: сивіюче волосся – посивіле волосся, в'янучі квіти – зів'ялі квіти.

3)      Базою для творення пасивних дієприкметників виступають перехідні дієслова. Форми минулого часу творяться за допомогою суфіксів "-н-, -ен-, -т-". Суфікс "-т-" уживається тоді, коли дієслово має односкладовий корінь: бити – битий. В інших випадках – суфікс "-ен-", хоча інколи можливі паралельні форми: колоти – колотий/колений. Суфікс "-н-" вживається при творенні дієприкметників від дієслів недоконаного виду на "-ува-": зрошувати (rosit, kropit) – зрошуваний.

У наслідок атрибутивного вживання, яке є провідним для дієприкметників, вони можуть виражати ознаки дієслова і переходити в розряд прикметників: битий шлях (від "бити"; чим? ким? – не можна) -> ад'єктивація. Прикметники такого походження не керують формами непрямих відмінків іменників: Палена сонцем рослинність х Палена цегла. У них може змінюватися наголос: варений, печений (дієприкметники) х варений, печений (прикметники). Дієприкметникові форми можуть також переходити в розряд іменників (субстантивація): наречений, суджений, придане (vμno), учений. Вони мають постійний рід і в реченні виступають підметом або додатком.

Форми на "-но, -то" – незмінні предикативні форми, які за походженням із дієприкметниками безпосередньо пов'язані: зроблено, прибрано, забуто, розбито. Це короткі дієприкметники середнього роду з колишнім закінченням "-о", в результаті втрати якого ці форми опинилися (objevily se) поза парадигмою і повністю втратили ознаки прикметниковості. Вони виступають головними членами безособових речень: На сизих луках скошено траву, і літо буйне в береги ввійшло. Такі форми керують залежним іменником, можуть означатися словами з обставинним значенням: зроблено вдало. Ці форми називаються безособовими.

 

 

 

18. Питання: Дієприслівник.

 

Це незмінювана дієслівна форма, яка, вказуючи на додаткову дію, пояснює в реченні основне дієслово (присудок). Відповідає на питання "що роблячи? що зробивши?". Пр.: Тиха тепла ніч, поблискуючи зорями, стояла над землею. Додаткова дія завжди також стосується того ж іменника (підмета), що й основна дія. Дієприслівники також можуть мати перехідне і неперехідне значення, доконаний і недоконаний вид: поблискуючи чим = орудний відмінок => неперехідний, недоконаний. Дієприслівники недоконаного виду творяться суфіксом "-чи-" від основи дієслів теперішнього часу, перед ним вони мають "-у-, -ю-" (перша дієвідміна) або "-а-, -я-" (друга дієвідміна): пишуть – пишучи, стоять – стоячи. Такі дієприслівники завжди означають дію, що в часі збігається з основною, тому вони бувають і теперішнього, і минулого, і майбутнього часу. Пр.: Тиха тепла ніч, поблискуючи зорями,... = одночасова дія. Дієприслівники доконаного виду творяться від інфінітивної основи суфіксом "-ши-, -вши-". Якщо вона закінчується на голосний, тоді вживається "-вши-", якщо на приголосний, тоді "-ши-".

Пр.: зробити – зробивши, принести – принісши, вибігти – вибігши. Такі дієприслівники показують минулий і майбутній час, але вони означають таку додаткову дію, яка в часі випереджає основну, виражену присудком. Пр.: Відпочивши, розпочну писати новий розділ роботи. Обидва види дієприслівників можуть уживатися із часткою "-ся": Вони ж, побравшись за руки, йдуть назустріч сонцю золотому. Дієприслівники із залежними від нього словами називаються дієприслівниковими зворотами. Як одиничні дієприслівники, так і звороти служать у реченні переважно обставинами способу дії. Іноді із втратою дієслівних ознак дієприслівники можуть переходити у прислівники. Цей процес називається адвербіалізацією.

 

 

19. Питання: Загальна характеристика прислівника як частини мови. Розряди за значенням. Ступені порівняння.

 

Прислівником називається невідмінювана частина мови, що виражає якісну або кількісну ознаку дії чи стану, ознаку ознаки (тобто ступінь чи міру вияву іншої ознаки, пр.: надзвичайно легко). У реченні прислівник виступає у ролі обставини, іноді він може виступати підметом або додатком. Пр.: Місяць піднявся вгору, сипнув промінням на море. (обставина) Мене не задоволяє твоє "завтра". (підмет) Сонце – високо, косарі – далеко ("є" = невиражений предикат – присудок) Найчастіше прислівник відноситься до дієслова, дієприкметника чи дієприслівника. Пр. Ч. лежав із широко (прислівник) розплющеними (дієприкметник) очима. Прислівники, що означають міру чи ступінь якості, найчастіше відносяться до прикметників і прислівників. Пр. Надзвичайно ясний та веселий був ранок. Морфологічною ознакою прислівників є особливі, характерні для них суфікси "-о, -е" та "-и, -ому, -ему" у прислівниках, що мають префікс "по-" (по-французьки, по-твоєму, по-нашому). Залежно від лексичного значення прислівники поділяються на означальні та обставинні.

1)      Означальні виражають властивості, якості, спосіб дії, інтенсивність вияву ознаки. Серед означальних прислівників виділяються прислівники:

а) способу дії: вити по-вовчому, іти повагом, мчати стрілою

б) кількісні – позначаючи міру або ступінь вияву ознаки: дуже старатися, надто веселий, ледве помітний, зовсім вільно

в) якісні – утворені від якісних прикметників і співвідносні з ними за значенням: швидко, повільно, гарно, погано, весело, близько. Прислівники способу дії поєднуються тільки з дієсловами, прикметниками та прислівниками.

2)      Обставинні – функція яких полягає у вираженні зовнішніх щодо носія ознак, часу, причини, мети та інших обставин. Залежно від характеру серед обставинних прислівників виділяються відповідні розряди:

а) прислівники місця означають місце дії або напрям руху і відповідають на питання "де? куди? звідки?": внизу (де?), вниз (куди?), навколо, звідти, дорогою;

б) часу – означають час, протягом якого відбуваються дія і відповідають на питання "коли? від коли? доки? по який час?": тепер, учора, уранку, щохвилини, замолоду, напередодні, іноді;

в) причини – означають причину дії і відповідають на питання "чому? через що? з якої причини?: згарячу? = зопалу? = спересердя?";

г) мети – означають мету дії, відповідають на питання "для чого? навіщо? з якою метою?": навмисно, на радість, на зло.

Окрему групу становлять також предикативні та модальні прислівники, які можуть виконувати роль головних членів безособових речень. Найвиразнішу групу предикативних прислівників становлять слова на "-о, -е", співвідносні за значенням із якісними прислівниками. Модальні прислівники мають значення в повинності, необхідності, можливості або ж виражають оцінку змісту повідомлення з погляду достовірності, припущення інших тверджень. Ілюстрацією до цього розряду прислівників можуть служити приклади предикативних прислівників, пр.: Ставало вогко й холодно. Так мені стало шкода. Де можна лантух, там торби не треба. Аж страх (=страшно), аж жаль було дивитися.

Ступені порівняння прислівників

Прислівники на "-о, -е" співвідносні з якісними прикметниками мають форми вищого і найвищого ступеня порівняння, утворювані відповідно за допомогою суфіксів "-ш-, -іш-" та префікса "най-": дешево, легко, мудро => (най)дешевше, (най)легше, (най)мудріше. Суфікси "-к-, -ок-, -ек-" випадають (широко – ширше). Вищий ступінь може бути утворений і шляхом зміни основи слова: погано – гірше, гарно – краще (суплетивна форма). При творенні вищого ступеня прислівників відбуваються ті ж зміни, що і в прикметниках: дорого – дорожче, низько – нижче, високо – вище. Значення прислівника вищого ступеня посилюється додаванням слів: значно, багато, куди, ще, трохи... Пр.: значно краще, куди більше, ще частіше...

Не слід змінювати прислівники вищого і найвищого ступенів з однозвучними прикметниками. Прислівники прилягають до дієслова, дієприкметника й дієприслівника. Прикметники ж узгоджуються з іменниками. Пр.: Має завдання більше (прикметник) за твоє. Торік я зібрав більше (прислівник) колекцій, ніж цього року. Найкраще (прислівник) написав курсову роботу студент М. Найкраще (прикметник) моє побажання – всім бути оптимістами. За походженням прислівники поділяються на первинні та вторинні:

1)      первинні – утворені давно, і важко розпізнаються у складі слова.

2)      вторинні – тут належить основна частина. Серед них розрізняють прислівники походження:

а) прикметникового: добре, чисто, востаннє, по-козацьки, по-хорошому;

б) іменникового: зранку, надворі, щороку, вголос, вночі, навколішках, миттю, жужмом, верхи;

в) числівникового: двічі, тричі, вдесятеро, по-перше, спершу;

г) займенникового: надто, відтак, звідусюди;

д) дієслівного: пошибки, жартома, крадькома, всупереч.

 

 

20. Питання: Загальна характеристика прийменника як частини мови. Класифікація прийменників.

 

Службове слово, яке разом із формою непрямого відмінка іменника, деяких числівників та займенників виражає відношення між предметами або відношення дії, стану, ознаки до предмета. Роль прийменника полягає у диференціації значень відмінкових форм: жити у місті, стежка до виноградика, хвилювати до глибини душі. Абсолютна більшість прислівників – багатозначна. Для значення прислівника особливу вагу має лексична семантика головного слова. Так відповідно до лексичних значень іменників (товариш, екзамен, стіл) прийменник "перед" має відповідно об'єктне, часове і просторове значення: перед товаришем, екзаменом, столом. Серед усіх прийменників зафіксованих в українській мові (більше 220) найвагомішу частину становлять прийменники з просторовим значенням, що виражають місце дії: біля, по, на, в, під, перед – чи напрям руху: до, з. Існує ще група прийменників, які в сполученні з орудним та місцевим відмінками передають місце дії (лежить на столі), а у сполученні із знахідним – напрям руху: Поклав на стіл. Існують також прийменники, які вказують на місце чи напрям дії залежно від предикативної ознаки предмета: Дерева ростуть уздовж дороги. (Де ростуть? – місце) х Побіг уздовж дороги. (Куди? – напрям) Друга група прийменників виражає темпоральні (часові) відношення. Вони залежно від контексту можуть мати і просторове відношення: через дорогу (місце), через добу (час), від моря (напрям руху), від ранку (час). Невелика частина прислівників має тільки часове значення: протягом, після, у процесі, напередодні. Нарешті до наступної групи належать прислівники зі значенням:

1)      Причиновим: У результаті досліджень ми отримали дані.

2)      Цільовим: Для кращого запам'ятання тексту його повторюють кілька разів.

3)      Допустовим: Попри всі суперечки ми залишалися друзями.

4)      Умовним: На випадок стихії ми зміцнили опорну стіну.

Прийменникова система української мови відповідно усталена, але не позбавлена динаміки розвитку. Залежно від часу походження морфологічного складу та значення прийменники поділяються на первинні та вторинні. До первинних (старіших) належать: в, на, до, від, у, з, за, о, над. Здебільшого вони є спільними для всіх слов'янських мов, походження їх важко визначити. До вторинних належать прислівники: близько, навколо, спереду... З лексичного боку вони продовжують зберігати зв'язок із самостійними словами, від яких походять, пр.: Вона сіла близько (=біля, прийменник) своєї хати. Спиняю машину осторонь (=біля, прийменник) шляху. Близько (прислівник місця) хата, де дівчина ворота відчинить. Хлопці збилися осторонь (прислівник місця) в окремий гурток. Круг (прийменник) тебе гуслі задзвенять, тебе від забуття врятують і полону. Він ще довго сидів кінець (прийменник) стола. (Прийменники іменникового походження: круг, кінець.) Прийменник – завжди з непрямим відмінком.

За морфологічною будовою прийменники поділяються на прості, складні та складені. До простих належать усі первинні прийменники (у, в, до, за, з...). Виступають як цілісне. До складних належать прийменники утворені поєднанням двох або кількох простих: посеред, поза, з-поміж. Складені прислівники утворюються з різних категорій повнозначних слів із прийменником: у справі, на випадок, на чолі, згідно з, одночасно з, на рівні з.

Правопис прийменників

Складені прийменники завжди вживаються з іменними частинами мови (у непрямих відмінках), стоять перед ними й пишуться від них окремо.

Складні прийменники утворені від двох простих пишуться разом (понад шляхом). Якщо першою частиною прийменника виступає "з", то після нього пишеться дефіс (з-під, з-за, з-поміж). Похідні прийменники прислівникового, іменного чи дієслівного походження пишуться разом (завдяки, попереду, позаду, внаслідок).

Складені прийменники утворені прийменником і самостійною частиною мови пишуться окремо (у зв'язку з, на шляху до, згідно з – прийменник після). В особових займенниках після прийменника пишемо "н-": у нього, при ньому, до неї, з ним... Уживання прийменників "у, в" залежить від правил евфонії або милозвучності:

на зустріч (з ким? зустріч = іменник = повнозначне слово) х назустріч (куди? прислівник); у середині ланка х всередині (тут нема іншого уточнюючого слова); незважаючи на...

 

 

21. Питання: Загальна характеристика сполучника як частини мови. Класифікація. Наслідковий, допустовий, порівняльний.

Сполучником називається службове слово, за допомогою якого поєднуються члени речення та окремі речення. Пр.: Вийшли з хати батько й мати в садок погуляти. Сполучники як і прийменники не мають самостійно вираженого лексичного значення. Вони виражають смислові стосунки між однорідними чи зіставлюваними членами речення чи частини складного речення. Існують однозначні й багатозначні сполучники. Перші виконують тільки безпосередню функцію сполучника – зв’язувати слова й речення: і, але, хоч. Багатозначні – ті, які можуть виступати то сполучниками, то повнозначними частинами мови (що – займенником).

Типи сполучників

1)      За походженням сполучники поділяються на: непохідні (і, й, та, чи) та похідні (якщо, мовби, якби).

2)      За структурою сполучники поділяються на: прості – це непохідні (і, й, чи, ні), складні – це поєднання в одному слові кількох первинних (немовби, зате), складені – представлені одиницями типу: тому що, через те що, в міру того як.

3)      За способом уживання сполучники поділяються на: одиничні: що, але – один раз виражений, повторювані: Або мовчать, або розумне казать. (чи-чи, то-то), парні (2 частини: перша – в одному реченні, друга – в іншому): не тільки,...але й, хоч...,але.

4)      За участю у вираженні семантико-синтаксичних відношень розрізняють сурядні і підрядні сполучники.

a.       Сурядні – відбувають у реченнях повноправних. З’єднують повторюване частини речення або речення:

                                                               i.      єднальні: і, й, та, ні-ні, та ні-та ні, ані-ані;

                                                             ii.      зіставно-протиставні: а, але, та (у значенні „але“), зате, проте, однак;

                                                            iii.      розділові: то-то, не то-не то, або-або, хоч-хоч.

b.      Підрядні сполучники з’єднують частини складнопідрядних. Можуть бути сполучниками і сполучними словами. Сполучне слово завжди виступає членом речення (підметом, додатком) співвідносним із повнозначним словом. Найчастіше це відносні займенники (який, чий...). Сполучники ж ніколи не бувають членами речення, і не мають жодної з властивостей сполучного слова. Пр.: Прислівником називається невідмінювана частина мови, що (=яка, котра: це не сполучник, а сполучне слово у ролі підмета) виражає якісну чи кількісну ознаку дії. (підрядне-означальне речення) х Сонце пекло так, що (тут сполучник – не є членом речення) й у ночі степ палив.

5)      За змістом повідомлення сполучники поділяються на:

a.       з’ясувальні: що, як, ніби, чи;

b.      обставинні:

                                                               i.      часові: щойно, ледве, кільки, як, коли;

                                                             ii.      причинові: бо, тому що, оскільки, через те що;

                                                            iii.      мети: щоб, аби, для того щоб;

                                                           iv.      умовні: якби, коли б, якщо, як;

                                                             v.      допустові: хоч, незважаючи на те що, дарма що, хоч але;

                                                           vi.      наслідковий: (До наслідкового речення не можна поставити питання!) так що;

                                                          vii.      порівняльні: як, ніби, (не)мов, (не)наче, начебто.

Обставинні числівники слід відрізняти від однозвучних займенників і прислівників із частками або прийменниками. Пр.: Її вчора запропонували в гості, проте за клопотами не мала часу. (Речення складносурядне, бо сполучник сурядності „проте“.) х Ми розмовляли про те, що за клопотами ніколи піти в гості. (Речення складнопідрядне, з’ясувальне – сполучник „що“. „Про“ – прийменник, „те“ – займенник.)

6)      За морфологічним складом сполучники поділяються на:

a.       прості: і, а, бо, що – не членовані (не можна розділити);

b.      складні: зате, проте, якби – морфологічно поділяються на кілька частин;

c.       складені: через те що, не тільки але й – сполучення двох і більше слів.

 

 

22. Питання: Поняття про частки. Структурні різновиди часток.

 

Частки – це службові слова, які надають словам і реченням додаткових відмінків чи служать засобом творення нових слів. Частки поділяються на:

1)       Формотворчі, які творять форму умовного способу (б, би), описову форму наказового способу (хай, нехай);

2)       Словотворчі, які творять слова: „не, ні, аби-, де-, чи(йсь), що, як, будь, небудь, казна, хтозна“ – і частка „-ся“, що перетворилася на словотвірний дієслівний суфікс (митися);

3)       Фразові (модальні)

a.       стверджувальні: еге ж, так, авжеж, аякже;

b.      заперечні: не (при дієслові), ні;

c.       питальні: чи, хіба, невже (vαžnμ), що за;

d.      вказівні: ось, це, то, ото;

e.       кількісні: майже, мало не, трохи не, ледве не;

f.        підсилювальні: аж, уже, ж, бо, отже, но, то;

g.       обмежувально-видільні: тільки, лише, саме (prαvμ), хоч, якраз, навіть;

h.       власне модальні: мов(би), навряд чи, ледве чи, ніби.

 

 

1)      Фразові (модальні) виражають ставлення мовця до сказаного, чи виділяють якийсь член речення. За семантико-функціональними особливостями фразові частки можна поділити на кілька груп:

a.       Виражаючи змістові відмінки мовних одиниць різного рівня. До цієї групи входять:

                                                               i.      вказівні: ось, он, онде, ген, це, оце, то, от, ото;

                                                             ii.      означальні: сам, якраз, справді, точно, власне, рівно;

                                                            iii.      видільні: навіть, тільки, лише, лиш, лишень хоч (б(и)), аж, ж(е),
-таки, уже, (вже), собі, бодай, все ж.

b.      Виражаючи модальні відмінки значень. Сюди входять:

                                                               i.      власне модальні частки: мовляв, мабуть, ніби, навряд, навряд чи, ледве чи, ба, ой, ну й – ці частки надають сказаному певної експресивності та значення оцінності; сумнів чи впевненість у реальності сказаного: буде чи не буде, можливо чи не можливо;

                                                             ii.      стверджувальні: так, еге, еге ж, атож, аякже, авжеж – вони свідчать, що сказане відповідає дійсності, або мовець погоджується зі сказаним (Частка "так" може повторюватися.);

                                                            iii.      заперечні: не, ні, ані – вони можуть заперечувати, як увесь зміст речення, так і один із його членів (як...,так і);

                                                           iv.      питальні: чи, хіба, невже, що за.

c.       Емоційно-експресивні та емоційно-підсилювальні: Частина з них (як, який) підсилюють емоційність висловлення в окремих реченнях (Який красний день!), інші (куди там, от уже, просто, отже) – служать для емоційного виділення слова чи словосполучення, до якого вони належать, або певною мірою вони ... до виділених часток (куди там тобі...) похідними від них (не хотів, не хотів би, не йди... – дієслова; не чекаючи, не сказавши, не зробивши... – дієприслівники).

2)      Словотворчі частки – служать для утворення нових слів. Вони завжди виступають у сполученні з іншими словами. При відмінюванні таких слів вони можуть виступати окремими словами: будь, небудь, казна, хтозна, сь, аби, де, не, ні, би, б, же, ж, завгодно. За допомогою цих часток утворюються неозначені займенники, прислівники, сполучники: будь-хто, немов, щоб, ніби, невідомо, хтось, дехто, ніхто.

3)      формотворчі частки служать для творення грам. форм:

a.       би-б: умовного способу (хотіла б) від дієслів минулого часу (хотів би);

b.      хай-нехай: в описовій формі наказового способу: хай живе, нехай буде;

c.       ся-сь: зворотні форми дієслів: збиратися, одягатися;

d.      най: найвищого ступеня порівняння прислівників і прикметників: найглибший, найвірніше.

e.       частки „як“ і „що“, які підсилюють найвищий ступінь порівняння (якнайбільший, щонайглибше);

f.        форми давноминулого часу (архаїчний): робив був, робила була, робило було, робили були;

g.       Частки „не“ та „ні“, які пишуться окремо й разом:

                                                               i.      разом: коли слова без частки не вживаються: ненависть, негода, незмірний, нехтувати, ненароком;

                                                             ii.      разом: коли слова з часткою не набувають нового протилежного значення. У такому випадку можна підібрати синонім: недруг = ворог, невеликим = малий, неглибокий = милкий – залежно від семантики;

                                                            iii.      окремо: при наявності протиставлення. Від залежності семантики (неглибокий);

                                                           iv.      окремо: у дієслів усіх способів (дій., умов., наказ.) та дієприслівників.

                                                             v.      разом пишеться "не" з дієсловами тоді, коли входить до префікса "недо-", означаючи неповноту дії: недочуває, недолюблювати х не дозволити. У дієсловах із префіксом "до-" – окремо.

Дієслово мати:

У нього немає потрібної книжки. х Він не має книжки. У безособовому реченні (без підмета) – пишеться разом ("немає"), в особовому реченні – окремо.

Ніхто ні з ким не розмовляв, на нічому, хто знав...

 

 

23. Питання: Вигук як частина мови. Розряди вигуків.

 

Вигуки – не належать ні до повнозначних, ні до службових частин мови, а стоять окремо. Вони виражають почуття, емоції, волевиявлення мовця не називаючи їх. Від повнозначних частин мови вигук відрізняється тим, що нічого не називає, а від службових тим, що не пов’язує інші слова і сам із ними граматично не зв’язаний.

Слова, що об'єднуються цією частиною мови, поділяються на:

1)      власне вигуки;

2)      звуконаслідування.

За походженням вигуки поділяються на:

1)      первинні (знак оклику „!“) – найкоротші звуки, які виникли з перших реакцій: о!, ой!, ей!, ух!, еге!; а! на! ну!...

2)      похідні стали вигуками, але вони пов‘язані з іншими частинами мови: Господи!, Алло! Боже борони! Боже мій! Браво!.

За значенням вигуки поділяються на:

1)      емоційні виражають емоції, почуття, здивування, настрої, реакції мовців на факти дійсності;

2)      спонукальні виражають наказ або спонукання до дії або до її припинення: годі!, геть!, марш!, цить! (mlθ); давай! стій!

3)      мовний етикет – це слова виражаючи привітання, прощання, прохання, побажання, подяку, сподівання: До побачення!, Будь ласка!, На добраніч!, Прошу!, Дякую!, Прощайте!...

4)      звертання до тварин, звірів, птахів: кішка „киць, киць“, кінь „вйо“, при воланні курчат „ціп, ціп, ціп“, при воланні корови „мень, мень; дриз! = kššα!

5)      звуконаслідування (onomatopoiа) – акустичні уявлення мовців про навколишнє середовище, про звукові сигнали птахів, тварин... та шуми природних явищ: зозуля „ку-ку!“, собака „гаф, гаф!“, соловейко „тьох, тьох!“ „дзінь, дзінь!“.

Вигуки й звуконаслідування синтаксично не пов’язані з іншими членами речення. Вони є окремим реченням, еквівалентом речення або його вставними компонентом, і обов'язково відокремлюються розділовими знаками: оклику "!" чи комою, та відповідною інтонацією вживаною в мовленні.