Фонетика та фонологія

 

1 Питання: Фонетика як наука

 

Фонетика – це розділ мовознавства, який вивчає звуковий склад мови. Фонетика досліджує звукову систему людської мови, умови творення звуків, їх роль в передачі людської думки, їх класифікацію, різні зміни та чергування.

У ширшому розумінні фонетика вивчає також наголос, інтонацію, поділ мовленнєвого потоку на склади та більші відрізки.

Фонетика досліджує фізіологічні умови утворення мовних звуків, їх акустичні властивості. У людській мові звуки виконують певні функції – вони служать для формування, розпізнавання і розрізнення морфем, слів, словоформ. Цей функціональний аспект звуків вивчається у фонології.

Фонетика і фонологія дуже тісно пов'язані аспекти дослідження та опису одних і тих же явищ – звуків, а тому їх не варто протиставляти. Функціонування звуків у мові не можна розглядати окремо від анатомо-фізіологічних та акустичних особливостей.

Залежно від завдань дослідження звукової системи мови, фонетика поділяється на: описову та історичну. Описова фонетика встановлює звукову систему мови на певному окремому якомусь одному етапі її розвитку.

Історична фонетика – вивчає формування звукової системи протягом ряду періодів розвитку української мови. Зміни звуків при становленні ф. системи.

У курсі сучасної української літературної мови предметом вивчання є описова фонетика. При дослідженні звуків в описовій фонетиці застосовують різні методи досліджень, в основному експериментальні.

Палатографія визначає місце знаходження язика щодо піднебіння.

Рентгенографія визначає положення всіх органів мовлення.

Тензопалатографія вимірює силу артикуляції.

Осцилографія вимірює тривалість висуту звуків.

Спектрографія подає загальну акустичну картину звуків.

Використовує всі ці методи спеціальна дисципліна – експериментальна фонетика.

Фонетика міцно пов'язана з іншими мовознавчими дисциплінами:

Орфоепією – розділом мовознавства, що вивчає норми літературної вимови.

Орфографією розділом мовознавства, що вивчає і формулює форми написання, відбуття системових правил. Орфографія української мови базується переважно на фонетичному принципі правопису (як пишемо, так читаємо).

Лексикою – зміна лексичних слів залежить від їх фонетичного характеру.

Морфологією – за допомогою звуків розрізняють не тільки лексичні, але й граматичні категорії – відмінки, числа, особи.

Синтаксисом – оскільки є і логічні, і фразові наголоси, інтонація, які вивчаються лише в реченні. А речення – синтаксична одиниця.

Стилістикою – поєднуючою ланкою є засоби фонетичної стилістики, алітерації, асонанції, звуконаслідування, ритмічного членування,…

Т. Шевченко:

Ревé та стóгне Дніпр ширóкий,

Сердитий вíтер завивá,

Додóлу вéрби гне висóкі,

Горáми хвилю підіймá.

Алітерація "р"

 

2 Питання: Творення звуків. Аспекти їх вивчення

 

Розрізняють 3 аспекти вивчання звуків мови:

1)      артикуляційний;

2)      акустичний;

3)      соціальний (функціональний).

Звук людської мови – явище матеріальне (фізичне), а тому йому властиві ті самі ознаки, що і будь-якому звукові взагалі.

Артикуляційний аспект передбачає дослідження роботи мовних органів у процесі творення звука. Артикуляцією називаються рухи та відповідні їм позиції органів мовлення, пов‘язані з вимовою того чи іншого звука. У творенні мовних звуків беруть участь: органи дихання (легені, бронхи, трахея), гортань і три надгортанні порожнини (ротова, носова, глоткова). Органи дихання безпосередньої участі у творенні звука не беруть. Проте, саме цими органами розтягається струмінь повітря, необхідний для звукоутворення. Спочатку він із легенів проходить через бронхи до трахеї, а звідти потрапляє у гортань. Завдяки тому, що в гортані струмінь повітря зустрічається з першою перешкодою – голосовими зв'язками, там утворюється голос. Зв'язки, це 2 м'язі розташовані упоперек гортані.

Отвір між ними – голосова щілина. Коли зв’язки розслаблені, вони не дрижать, повітря вільно проходить між ними, голос не утворюється. Коли ж вони напружені, і перебувають ближче одна до одної, то це перепона для струменя повітря. Під його тиском вони дрижать, і так з'являються звукові хвилі, які дають голос чи шум. З гортані струмінь повітря разом із голосом чи шумом потрапляє у надгортанні порожнини. Перша з них – глотка (фаринкс), виконує функцію резонатора і надає звукам різного забарвлення.

У задній частині глотки утворюються шуми. З гортані повітря потрапляє до ротової чи носової порожнини залежно від положення м'якого піднебіння (velum). Із трьох надгортанних порожнин – найважливіша ротова. Згори вона обмежена піднебінням, передня і середня частини його – вони тверді, а задня – м'яка, рухома. Вона закінчується язичком (uvula). Якщо язичок перекриває сполучення між глоткою і носовою порожниною, утворюються ротові звуки. Якщо язичок опускається, утворюються носові звуки. Найактивніший орган ротової порожнини – язик. У ньому відділяють: кінчик, спинку і корінь. Крім нього до мовних органів належать: внутрішні стінки щік (щока), нижня щелепа, губи і зуби. Ці органи обмежують ротову порожнину.

Носова порожнина: нерухомий резонатор, де утворюються носові звуки. Залежно від участі в артикуляції, органи мовлення поділяються на активні (язик, губи, голосові зв'язки, задня стінка глотки, м'яке піднебіння, язичок) й пасивні (зуби, носова порожнина,...).

Акустичний аспект: За акустичними ознаками звуки поділяються на тони і шуми. Тони виникають внаслідок періодичних коливань повітря. Шуми в наслідок неперіодичних. Проте у чистому вигляді жодні з них не існують. До тону завжди додається шум і навпаки. Залежно від основи, звуки поділяються на голосні й приголосні. В основі голосних звуків лежить тон, приголоснихшум.

З акустичного погляду звуки розрізняються за:

1. силою (інтенсивністю): залежить у першу чергу від амплітуди коливань голосових зв‘язок та від сили тиску повітря на них; ця величина змінна для кожного звука; тут має роль наголос, позиція звука у слові, артикуляція;

2. висотою: визначається частотою коливань за одиницю часу; одиниця висоти = 1Гц (герц) – 1 коливання за 1 секунду (вухо людини: 16-20000 Гц);

3. тривалістю: визначається його протяжністю в часі й виміряється мілісекундами;

4. тембр: звуки характеризуються тембром, який виникає через накладання додаткових тонів на основний тон; за своїм тембром основний тон індивідуальний для кожної людини і мало змінюється.

 

3 Питання: Поняття про фонему. Різновиди алофонів

 

Звук як явище фонологічне. Поняття про фонему.

Звук: найменша, неподільна мовна одиниця. Окремі звуки, виділені зі слова, зі значенням безпосередньо непов‘язані [жити] [шити] [мити]. Однак у наведених словах перші звуки є носієм різних значень, бо всі названі слова означаються зміною тільки одного звука. Слово "дорога" вживається в мові в багатьох формах: дорогою, дорозі,... Розрізнення цих форм зв‘язане з уживанням різних звуків. Таким чином (=отже) звуки можуть вносити нове значення як у слова, так і в їх форми. Отже для спілкування (розмови) мають значення не всі мовні звуки та їх різновиди (модифікації), а тільки основні звуки (=звукові типи), із зміною яких зв‘язана зміна значення слів і їх форма. Так звукові типи називаються фонемами (=найменша звукова одиниця мови, що служить для творення і розрізнення слів та їх форм). У сучасній українській мові є 38 фонем, з них 6 голосних, решта приголосні (22 твердих, 10 м'яких). Основоположник учення про фонему – російський і польський мовознавець Ян Бодуен де Куртене (цей учений відстоював право українського народу на вільний розвиток своєї мови). Фонеми виконують у мові 3 важливі функції:

1.      Полягає в тому, що фонема виступає як одиниця мови, з якої складаються вищі мовні одиниці – морфеми і слова. Цю функцію називають конститутивною.

2.      Друга функція фонеми – розрізнювальна (=сигніфікативна). Фонема є засобом розрізнювання морфем і слів.

3.      Розпізнавальна (перцептивна) функція: людина вичленовує з мовного потоку окремі звуки, сприймає їх як вияв певних фонем, а завдяки цього відрізняє окремі звуки та слова.

Фонема і звук тісно пов'язані між собою: Фонема – це одиниця, яка узагальнює реально існуючу множинність звуків. Це категорія мови як суспільного явища. Звук – це матеріальний вияв фонеми: серце [сéрце] x село [сеилóо] [е] x [еи]; фонема тільки одна, тобто /е/.

У мовленні фонеми реалізуються у різних звукових варіантах – алофонах. Розрізнюють голосний варіант фонеми й додаткові. Додаткові бувають: позиційні (залежать від позиції у слові: бéрег [береиг]), комбінаторні (залежать від звукового оточення: сміється [с‘м´іjец‘:а]) і факультативні (необов‘язкові: [іинший] [і] або [іи]). Фонематичність звука встановлюється обов‘язково у сильній позиції; для голосних – це позиція під наголосом або між твердими приголосними, для приголосних це позиція кінця слова або перед голосним заднього ряду.

 

4 Питання: Членування мовленнєвого потоку. Наголос. Мелодика

 

При членуванні мовного потоку відділяють найбільшу його одиницю – фрази. Це основна одиниця мовлення, яка має смислову цілісність та інтонаційну структуру. Часто фраза дорівнює реченню, але також це може бути одне слово, вигук, частина речення або ж кілька речень об'єднаних у процесі мовлення. Найголовнішим для фрази є фразовий наголос, який надає їй цілісності, наприклад: "Хóчу спáти. Та навряд чи так скóро заснý у своїй холóдній кімнáті". Друге речення не можна зрозуміти без першого. Фраза чи речення можуть поділятися на менші частини, які називаються синтагми (=лінійна послідовність слів, найтісніше пов'язаних за змістом і об'єднаних засобами мелодики). Синтагматичне членування речень здійснюється за допомогою пауз (//=більш або менш тривала зупинка в мовленнєвому потоці). Співáк / мав гáрний  гóлос. або Співáк мав / гáрний гóлос. У синтагмі існує наголос, який, як правило, падає на її останнє слово. У реченні існує логічний наголос за допомогою якого відділяється важливе у смисловому відношенні слово.

Отже, речення поділяється на синтагми, синтагми на слова, слова на склади. Склад – це найменший відрізок мовлення, що складається з голосного, до якого можуть додатися один або кілька приголосних. У слові стільки складів, скільки у ньому голосних (ó|сінь). Склад, що закінчується голосним звуком – відкритий, приголосним – закритий.

 

Наголос – це відділення одного складу за допомогою артикуляційних засобів мови. Кожне самостійне слово має наголос. Службові частини мови наголосу, як правило, не мають. Вони приєднуються до самостійних і утворюють із ними т. зв. фонетичне слово. думай_же, ходив_би я і_ти.

Енклітика – слово без наголосу, що стоїть після наголошуваного слова і утворює з ним єдність: _же, _б...

Проклітика – слово без наголосу, що стоїть перед наголошуваним, утворює з ним акцентну єдність: на_дорозі, до_нього, а_він не_прийшов

Склад і голосний звук, на який наголос падає, називаються наголошеними, всі інші – ненаголошеними. Багатоскладові слова крім основного можуть мати і додатковий: сíльськогосподáрський.

Наголос в українській мові: динамічний (наголошений склад відділяється серед інших більшою напруженістю артикуляції і більшим напором повітря, яке видихається), вільний (позиційно незакріплений за певним складом і може падати на будь-який склад, тобто морфему, корінь, суфікс, закінчення,…), рухомий (у різних формах одного слова може змінювати своє місце: дуб, дуби). Є слова з паралельними наголосами: алфáвіт, алфавíт.

 

Мелодика – основний елемент інтонації, найважливіший елемент організації мовлення. За допомогою мелодики розрізняють речення розповідні, питальні, спонукальні, а також поділяють їх на синтагми, відділяють вставні і вставлені конструкції. Вставна: Очевидно, його звуть Петром. Вставлена: äЙого звуть Петромæ (ми про це розмовляли).

Якщо висловлюється закінчена думка, то мелодика наприкінці речення знижується і досягає найнижчого рівня. Для розповідного речення властива мелодика завершеності.

 

5 Питання: Склад і складоподіл

 

Складоподіл – поділ на склади. При складоподілі слід зважати на те, що:

-         в українській мові діє загальнослов‘янська тенденція до наростаючої звучності;

-         за дією закону відкритого складу більшість складів закінчується голосними звуками (=відкритими);

-         тенденція української мови до милозвучності усуває групу приголосних у межах одного складу.

Правила складоподілу:

1.      Один приголосний між двома голосними належить до наступного складу: во|да. Сонорні приголосні – найзвучніші. У цій групі (й, р, рь, л, ль, н, нь, м, в).

2.      Сонорний приголосний перед наступним приголосним належить до попереднього складу: гол|ка.

3.      Подвоєні приголосні можуть належати до наступного складу, або розриватися: зі|л|ля, корі|н|ня, але: об|бити ("об" тут префікс) -> при поділі слів треба зважати на морфологічну будову слова.

4.      Два приголосних шумний і сонорний належать до одного складу. му|дрець.

5.      Два сонорних звуків належать до різних складів: віль|ний.

 

6 Питання: Класифікація і характеристика голосних фонем.

 

Вокалізм. Артикуляційно-акустичні характеристики голосних.

Найголовнішою функціональною ознакою, за якою розрізняються голосні і приголосні, є їх складотворча функція. Так, голосні є складотворчими, і приголосні входять до складу разом із ними, тобто перебувають при них, що відбито і в назву. Усі голосні звуки утворюються музикальними тонами або голосом. Різниця між самими голосними залежить від об'єму і форми ротової порожнини, які змінюються від рухів язика і губ. У сучасній українській літературній мові налічується 6 голосних фонем, які реалізуються в таких звуках: /і/, /и/, /е/, /у/, /о/, /а/.

Язику належить основна роль у творенні голосних. Місце артикуляції голосних визначається змінною положення язика в горизонтальному напрямі (тобто наперед чи назад). За цією ознакою голосні поділяються на 3 групи:

а) голосні переднього ряду

b) голосні середнього ряду

c) голосні заднього ряду

 

 

Ряди

Підняття

Передній

Середній

Задній

Високе

/і/

 

/у/

Високо-середнє

/и/

 

 

Середнє

/е/

 

/о/

Низьке

 

 

/а/

 

При вимові голосних переднього ряду весь язик просувається вперед. Його кінчик впирається в нижні губи, і його середня частина піднімається до твердого піднебіння.

В українській мові немає голосних середнього ряду.

При вимові голосних заднього ряду язик підсувається назад, його кінчик не дістає губів, і задня частина піднімається до м'якого піднебіння.

За ступенем підняття спинки язика до піднебіння, голосні поділяються на звуки високого, високо-середнього, середнього і низького підняття. Залежно від участі губ(ів), голосні поділяються на лабіалізовані: [у], [о] – і нелабіалізовані – решта. В українській мові всі голосні – ротові. Отже, голосним у сучасній українській мові властива така артикуляція:

[і] основний алофон фонеми /і/; переднього ряду, підняття високого, нелабіалізований; ступінь підняття язика найвищий – порівняно з іншими.

[и] основний алофон фонеми /и/; переднього ряду, підняття високо-середнього і за участю губ нелабіалізований.

[е] основний алофон фонеми /е/; переднього ряду, підняття середнього і за участю губ нелабіалізований; при його творенні ротова порожнина максимально відкрита.

[у] основний алофон фонеми /у/; заднього ряду, підняття високого і лабіалізований.

[о] основний алофон фонеми /о/; заднього ряду, середнього підняття і лабіалізований.

[a] основний алофон фонеми /а/; заднього ряду, низького підняття і нелабіалізований.

Загалом у фонологічній системі голосні становлять 16%, у мовленні 42%. Частота вживання голосних у мові – неоднакова. Найчастіше вживається звук /а/, далі в порядку зменшення /о/, /і/, /и/, /е/, /у/. У вимові українських слів звуки /і/ та /и/ ніколи не змішуються. Це самостійні звуки, що представляють окремі фонеми. Про це свідчать пари слів: кит – кіт, дим – дім, сила – сíла, кинь – кінь, сипати – сíпати (zatahat), бик – бік, умити – умíти, садити – садíти, рис – ріс, білити (bílit /malováním/) – білíти (bělat se /v dáli/, blednout)...

 

7 Питання: Класифікація і характеристика приголосних фонем:

 

В основі приголосних лежать шуми, які утворюються при проходженню струменя повітря через різні перепони. В українській мові приголосні класифікуються за такими ознаками:

А) за місцем творення: усі приголосні поділяються на губні, язикові і глотковий (фарингальний):

а) губні: /б/, /п/, /в/, /ф/, /м/: творяться в момент проходження струменя повітря між нижньою губою і верхньою чи верхніми губами.

б) язикові: творяться при активній участі язика. Залежно від того, яка його частина бере найбільшу участь, звуки поділяються на

i.                    передньоязикові: /д/, /д'/, /т/, /т'/, /н/, /н'/, /з/, /з'/, /с/, /с'/, /ц/, /ц'/, /д/, /д'/, /ж/, /ш/, /ч/, /дж/, /л/, /л'/, /р/, /р'/;

ii.                  середньоязиковий: /й/;

iii.                задньоязикові: /ґ/, /к/, /х/

в) глотковий: /г/

Б) за способом творення шуму усі приголосні поділяються на зімкнені, щілинні, африкати, дрижачі:

а) зімкнені: творяться в момент прориву повітрям, повністю зімкнених активних і пасивних мовних органів: /б/, /п/, /д/, /т/, /д'/, /т'/, /м/, /н/, /н'/, /ґ/, /к/

б) щілинні (фрикативні): творяться при проходженні повітрям щілини, яка виникає при наближенні активних та пасивних мовних органів: /в/, /ф/, /з/, /з'/, /с/, /с'/, /ж/, /ш/, /г/, /х/, /л/, /л'/, /й/.

в) зімкнено-щілинні (африкати): починають творитися аналогічно зімкненим, але продовжують як щілині: /д/, /д'/, /ц/, /ц'/, /ч/, /дж/.

г) дрижачі (вібранти): утворюються при дрижанні кінчика язика: /р/, /р'/

В) за участю голосу й шуму у їх творенні відділяються а) сонорні - в яких тон переважає над шумом /м/, /в/, /й/, /р/, /р'/, /л/, /л'/, /н/, /н'/, решта належить до б) шумних приголосних, які складаються із шуму та голосу чи тільки шуму. Шумні поділяються далі на ба) дзвінкі: /д/, /д'/, /з/, /з'/, /д/, /д'/, /ж/, /дж/, /г/, /ґ/, /б/ та бб) глухі: /т/, /т'/, /с/, /с'/, /ц/, /ц'/, /ш/, /ч/, /х/, /к/, /п/, /ф/.

Г) за наявністю чи відсутністю пом'якшення (палаталізації): палаталізація виникає в наслідок додаткової артикуляції і наближення звуків до голосного /і/; за цією ознакою приголосні поділяються на тверді та м'які, які в більшості утворюють пари. За ступенем вияву м'якості приголосні поділяються на:

1)      власне м'який: /й/

2)      пом'якшені: [']

3)      напівпом'якшені: [‘]: губні, шиплячі, задньоязикові, глотковий

4)      носові: /н/, /н'/, /м/, решта ротові.

 

8 Питання: Комбінаторні зміни звуків. Асиміляція. Дисиміляція.

 

Фонематична транскрипція:

Передає фонемний склад мовного потоку. При запису тексту фонематичною транскрипцією користуються тільки знаками, які властиві фонемам уа-мові. У фонематичні транскрипції вживається лише знак пом'якшення, який розрізняє 2 фонеми /р/, /р'/ і так далі. Напівпом'якшені звуки є лише варіантом твердої фонеми: ліс /л'іс/, бігти /бíгти/, льон /л'он/; свято /свáто/ [с'в‘áтоо]; сім'я /с'імjá/ [с'імjá].

/j/ записуємо транскрипцією тільки після апострофу, голосного, на початку слова. Jinak se píše jako i s obloučkem nahoře. Podobně se s obloučkem píše i /y/ ve slovech typu: majbutnij, vovk, lev, mij, pravda etc.

 

Чергування /у/ - /в/, /і/ - /j/

Це одна з характерних особливостей уа-мови: працювала  вчителькою x працював учителем. Вживання цих фонем регулюється такими правилами:

1)      на початку речення перед приголосним вживається /у/, перед голосним /в/: У нашому місті. В іншому місті.

2)      Між приголосними вживається прийменник /у/, між голосними /в/:
ходить у лісі x бачу в очах радість

3)      після голосного перед приголосним залежно від темпу мовлення можливе варiантне вживання /у/, /в/: відпочиваємо (у,в) парку

 

Чергування /і/ - /j/

- відбувається за тими ж правилами. Але є слова, де значення слів або слово не існує у зміненому фонетичному варіанті: улíсся (předlesí), уклíн, урóк, уряд, університéт, урáн, унісóн; влáда, взаємний, взуття, вродливий (půvabný).

Алофони аналізованих звуків в, у, і, й, після голосних називаються нескладовими; у фонетичні транскрипції вони позначаються [у], [і]. Зміни, які викликані взаємодією звуків у мовному потоці називаються комбінаторними. До них належать акомодація та Асиміляція. Акомодація - зміни, що відбуваються в наслідок взаємодії між голосними й приголосними: [роот]. Асиміляція - зміни, що відбуваються в наслідок взаємодії звуків тієї самої категорії: вісті [в‘іс'т'і]. Асиміляція може бути прогресивною і регресивною залежно від того, чи виливає попередній звук на наступний (прогресивна) чи навпаки (регресивна; в уа-мові переважає). Вона буває:

1)      за дзвінкістю і глухістю приголосних

2)      за місцем і способом їх творення

3)      за твердістю і м'якістю вимови

ад 1) полягає в тому, що дзвінкі приголосні перед глухими вимовляються як глухі, глухі перед дзвінкими теж вимовляються дзвінко: з хати [схáти], зцілити [сц'ілити]. За існуючим правописом перед к, ф, п, т, х = кафе птах, замість з пишемо с: сказáти, списáти.

Префікси роз, без перед глухими вимовляються з глухим с: безпечний [беиспéчниi], розписка [роосписка]. У середні слова: перед глухими приголосними та в кінці слова дзвінкі приголосні не втрачають своєї дзвінкості: казка [кáзка], книжка [книжка], гриб [гриб]. Винятки, де замість г пишеться х: кігті [к íхт'і] (drápy), нігті [н'íхт'і] (paznokcie), легкий [леихкиі], вогкий [воохкиі]. Глухі приголосні перед дзвінкими асимілюються постійно: просьба [проóз'ба], вокзал [вооґзáл].

ад 2) за місцем і способом творення звуків: [с]+[ш]->[ш:] безшумно [беиш:оýмноо]; [ш]+[с]->[с:]; ться [ц':а]; [т]+[ч]->[ч:] вітчим [в‘іч:им].

ад 3) за твердістю і м'якістю: цвях [ц'в‘ах], сьогодні [с'оогоóд‘н'і], сонця [соóн'ц'а]. <- регресивна асиміляція. Прогресивна а. представлена переважно історичними змінами: бджола.

Дисиміляція: Протилежне за наслідок звукове явище. При контактуванні 2 однакових або близьких звуків один із ним втрачає спільні ознаки. У сучасній мові дисиміляція - в основному - результат історичного розвитку.

Чергування фонем (голосні) - це постійні і закономірні їх зміни в одній і тій самій морфемі: книга -> книзі, рука -> руці, муха -> мусі. Розрізняють чергування позиційні (зумовлені нормами сучасної мови) та історичні (викликані закономірностями, що діяли в минулому. Типовий приклад позиційних чергувань - чергування /в/, /у/, /і/, /j/. До історичних чергувань у першу чергу належить ряд чергувань голосних фонем: /е/ - /о/: нести - носити, везти - возити; /і/ - /а/: лíзти - лáзити; /е/ - /і/: летíти - літáти, мести - замітáти; /и/ - /а/: котити - кочáти.

На особливо увагу заслуговують історичні чергування: 1) /о/, /е/ -> /і/ це чергування тільки уа-мови; /о/ та /е/ виступають у відкритому складі і в закритому: но|га – ніж|ка, па|пір - па|пе|ру, Ки|їв - Ки|є|ва, го|ра - гір|ське.

Цей процес не відбувається: 1) в повноголосних сполуках: -оло-, -еле-, -оро-, -ере-: мороз. 2) в зменшувально-пестливих суфіксах: сонечко, голубонька. 3) У формах (2.os.sg.præs. indikativ et imperativ) 2.особи однини теперішнього часу та наказового способу: ідеш, несеш, виходь, винось. 4) (subst.gen.pl.fem.) в родовому відмінку множини іменників жіночого роду: особа - особ. 5) в словах книжного походження: закон, учитель, диплом, народ.

Осінь - осені, вечір - вечора, сім - семі, сьомий, село - сіл, сіль - солі, лебідь - лебеді, овес - вівса, воля - волі, робота – робот.

Для уа-мові властиве теж чергування /е/ - /о/ після шиплячих та /j/. Якщо в наступному складі виступає фонема заднього ряду, то після шиплячих та /й/ вживається /о/: пшоно, чоловік, його, йому.

Якщо ж в наступному складі виступає голосний переднього ряду, то після казаних приголосних зберігається /е/. /е/ також пишеться перед пом'якшеним приголосним: четвертий, вечеряти.

/о/ та /е/ можуть чергуватися з нулем звука. Такі голосні називаються випадними і веставними: хлопець - хлопця, вогонь - вогню, вітер - вітру, вінок - вінка, ставок - ставка, садок - садка, лікоть - ліктя, орел - орля.

Історичні чергування приголосних в уа-мові, які відбуваються при словозміні та словотворі, успадковані  нею, як наслідок процесів праслов'янського періоду. Найтиповіше є чергування: /г/, /к/, /х/ -> /ж/, /ч/, /ш/. Перше перехідне пом'якшення, бо шиплячі колись були м'якими. Відбувається перед голосними переднього ряду: друг - друже, козак - козаче, дух - душити. /г/, /к/, /х/ -> /з/, /ц/, /с/: Друге перехідне пом'якшення відбувається перед "і" в 3.відмінку однини жіночого роду: рука - руці, нога - нозі, муха - мусі, та в їх 6.відмінку

всіх родів: в усі (вухо), на березі.

Чергування приголосних у дієсловах вживається в 1.особі однини, теперішнього та майбутнього часів: могти - можу, плакати - плачу, садити - саджу, летіти - лечу, носити - ношу, лазити - лажу, їздити - їжджу, ходити - ходжу, пекти - печу, робити - роблю, мовити - мовлю, любити - люблю, топити - топлю.

Фонематична транскрипція: визначання пауз //, наголосів, енклітик і проклітик. Перед "і" та м'яким знаком пом'якшення приголосних (не тільки губні, шиплячі, задньоязикові). “Щ” пишеться /шч/, йотовані звуки я /jа/, ю /jу/ і так далі.

Фонетична транскрипція: ненаголошені "е" та "и" наближаються один до одного [еи]; напівпом'якшення визначаємо апострофом (після губних, шиплячих, задньоязикових); перед "у" чи "о" відбувається акомодація, яка записується: [поóра]. Подовження записуємо (:), нескладові "в" і "й" [і], [у].